Світло між двох океанів

Уже в хаті, дивлячись на дитинку, Ізабель ожила: її руки самі знали, як тримати малятко і як його заспокоїти та вгамувати. Поливаючи немовля теплою водою, вона завважила його найніжнішу шкіру, пружну і м’яку, без жодної зморшки. Ізабель по черзі цілувала кожнісінький крихітний пальчик, ніжно відкушуючи нігтики маляти — тепер воно себе не подряпає. Жінка взяла голову дитини в долоні й шовковим носовичком, що його зберігала для особливого випадку, витерла тонку скоринку слизу під ніздрями і висохлий слід від солоних сліз навколо очей. Коли вона купала маля, їй здавалося, що час зупинився, одна мить плавно перетікала в іншу, наче цілісна дія, котру просто трохи переривали.

Удивлятися в ці очі було ніби поглядати в обличчя самому Богу. Ані маски, ані удавання — лише дитяча беззахисність. Те, що це складне створіння з крові, кісток і шкіри змогло дістатися до неї, було неймовірним. Те, що воно прибуло зараз, або через два тижні після… Неможливо, щоб це сталося випадково. Тендітна, як сніжинка, дитина могла так легко піти в небуття, якби течія не принесла її сюди, не викинула її, таку справжню і неушкоджену, на пляж Утрачених Надій.

Навіть без слів, цілковито власною особливою мовою, заспокоюючись та розслабивши шийку, дитина виказувала свою довіру. Вона наблизилася до рук смерті, і тепер життя входило в неї, мов дві течії зливалися в повноводну ріку.

Емоції переповняли Ізабель: трепет від тримання її пальця маленькими рученятами; захват від маленьких сідничок, що переходили в пухкі ноженята; благоговіння від повітря, яким дихало дитя, й цей подих перетворював його на кров, на душу. А темний, порожній біль залишився десь далеко позаду.

— Глянь-но, моя лялечко, через тебе я плачу, — сказала Ізабель. — Як ти це зробила? Ти, крихітко, просто чудова. — Жінка дістала дитину з ванни, мов якусь святиню, поклала її на м’який білий рушник і почала обережно витирати, немов чорнило промокальним папером, так, наче боялася, що від необережного руху все зникне. Дитина терпляче лежала, поки її притрушували тальком і змінювали підгузок. Ізабель квапливо підійшла до комоду в дитячій кімнаті й дістала звідти новий одяг. Вона взяла жовту сукню з каченятами на грудях і обережно одягла немовля.

Наспівуючи колискову, де-не-де затинаючись, відкрила крихітну долоньку й подивилася на лінії: з моменту народження на ній відображається доля, що привела її сюди, до цього берега.

— О, моя люба крихітко! — мовила жінка.

Але виснажена дитина тепер міцно спала, часто дихаючи і час від часу здригаючись. Тримаючи дитя в одній руці, Ізабель застелила в ліжечку простирадло, підбила ковдру, зв’язану з м’якої вовни ягнят. Вона не могла змусити себе покласти немовля до ліжка — ще ні. Десь глибоко хімічні речовини, що зовсім недавно готували її тіло до материнства, збурили почуття Ізабель. Пригаслі інстинкти знов ожили. Вона взяла дитину на кухню і поклала її на коліна, а сама гортала книжку імен для немовлят.

Доглядач маяка відповідає за кожнісіньку дрібницю. Усяка річ на маяку занесена до списку, зберігається, підтримується, оглядається. Ніщо не обходить увагою доглядач. Заступник директора Маякової служби вимагає звітувати про все: від труб для пальників до чорнила для журналів, від мітел у шафі до щіток для взуття біля дверей. Усе це занесено до шкіряного журналу інвентаризації, навіть вівці та кози. Ніщо не викидається, ніщо не списується без офіційного дозволу з Фримантла або якщо це щось дуже дороге, то з Мельбурна. Хай Бог береже доглядача, який десь подів ящик гартівної сітки чи галон нафти й не може пояснити де. Байдуже, наскільки далеко вони живуть, доглядачі — це наче метелики в скляній банці, що по суті прив’язані до одного місця і не в змозі вирватися звідси. Не можна довіряти маяк будь-кому.