Світло між двох океанів

— Ще ні, Томе. Я скажу їм, коли буду готова, — наполягла наступного дня Ізабель, лежачи в ліжку.

— Але твої мама і тато, вони схочуть знати. Вони тебе чекають удома, чекають, що ти прибудеш на наступному катері. Вони сподіваються на появу свого першого онука.

Ізабель безпорадно подивилася на нього.

— Справді! Вони сподіваються на появу свого першого онука, а я його втратила.

— Із, вони переживають за тебе!

— Тоді для чого їх засмучувати? Будь ласка, Томе. Це наша справа. Моя справа. Ми не повинні розповідати про це всьому світу. Нехай вони ще трохи помріють. Я надішлю їм листа пізніше, коли катер прийде знову, в червні.

— Але це ще кілька тижнів!

— Томе, я просто не можу. — Ізабель заплакала, і на нічну сорочку закапали її сльози. — Принаймні у них буде ще кілька щасливих тижнів…

Урешті-решт, Том здійснив бажання дружини й нічого не записав у журнал.

Але це зовсім інше — то була їхня особиста справа. З човном такої свободи дій не залишалося. Він почав писати про пароплав, котрий бачив уранці. То був «Манчестер Квін», що прямував до Кейптауна. Тоді він зазначив погодні умови, температуру і відклав ручку. Завтра. Він запише всю історію прибуття човна завтра і завтра дасть сигнал. Чоловік зупинився на мить, щоб подумати, чи варто залишати в журналі місце, щоб потім повернутися й заповнити його. Чи, може, краще зробити вигляд, ніби човен прибув пізніше, аніж це було насправді. Він залишив місце. Зранку дасть сигнал і скаже, що вони були дуже зайняті дитиною і не могли повідомити раніше. У журналі він таки напише правду, але трохи згодом. Тільки один день. Він побачив своє відображення в склі над написом «Виписки з “Постанови про працю на маяках 1911 року”», що висіла на стіні, і якусь мить не впізнавав себе.

— Я точно не фахівець у цій справі, — сказав Том Ізабель наступного дня.

— Ти ніколи й не будеш, якщо просто стоятимеш. Потримай її, а я перевірю, чи пляшечка вже тепла. Давай. Вона не кусається, — сказала Ізабель та усміхнулась. — Принаймні не зараз.

Дитина була маленькою, меншою за Томове передпліччя, але він тримав її так, ніби це був восьминіг.

— Просто постій хвилинку, — попросила Ізабель, умощуючи дитину в його руках. — Добре! Тримай її ось так. А тепер, — жінка востаннє щось поправила, — у найближчі дві хвилини вона вся твоя, — і пішла на кухню.

Уперше Том залишився наодинці з малям. Він ніби стояв по стійці струнко, наче боявся не пройти перевірку. Дитина почала звиватися, рухати ногами й руками, і Том розгубився.

— Ну, заспокойся! Будь чемною! — благав він, намагаючись не впустити маля.

— Не забувай підтримувати їй голівку, — гукнула Ізабель.

Том одразу ж підклав руку під голову дитині й зауважив, що вона дуже маленька. Дитя знову закомизилося, і він почав легко його колисати.

— Слухай, будь людиною! Не підведи дядька Тома.

Маля подивилося на нього і, схоже, заглянуло прямо в очі. Том раптом відчув майже фізичний біль. Дитятко на мить показало йому світ, який він ніколи не знатиме.

Ізабель повернулася з пляшечкою.

— Ось, — вона вклала її у руки Тома й спрямувала в рот дитини, ніжно торкаючись її губ, поки немовля не вхопило соску. Цей процес повністю поглинув Тома. Той факт, що немовля давало собі раду без його допомоги, викликав у нього трепет і благоговіння — це було далеко за межами розуміння чоловіка.

Коли Том повернувся на маяк, Ізабель взялася за кухню й приготування вечері, а дитина спала. Щойно жінка почула плач, одразу ж поспішила в дитячу й дістала дівчинку з ліжечка. Дитина, капризуючи, уткнулася в груди Ізабель і почала смоктати тонку бавовняну блузку.

— Моя люба, ти все ще голодна? У книжці доктора Ґриффітса наголошується на тому, що матері слід бути обережною, щоб не перегодувати. Хоча, можливо, крапля…

Вона зігріла ще молока й дала дитині пляшечку. Але цього разу маля відвернулося від соски й розплакалося тієї миті, коли теплий сосок доторкнувся через тканину до немовлятиної щоки.

— Ось тут, ось пляшечка, моя люба, — воркувала Ізабель, однак дитина плакала ще сильніше, махала ніжками та рученятами й поверталася до грудей жінки.

Ізабель згадала, як прибуло молоко, як її груди стали важкими й болючими, бо не було кого годувати — це, схоже, особливо жорстокий механізм природи. Тепер дитина відчайдушно прагне її молока чи, можливо, просто шукає втіхи, оскільки маля не було голодне. Ізабель замислилися, її думки змішалися з плачем і тугою від утрати.

— О, люба, — пробурмотіла вона й повільно розстебнула блузку.

За кілька секунд дитина, вхопивши грудь, почала смоктати, хоча там було лише кілька крапель молока.

Це тривало досить довго, поки на кухню не увійшов Том.

— Як… — він зупинився на півслові, не знаючи, що сказати.

Ізабель подивилася на нього, а на її обличчі відображалися одночасно невинність і провина.

— Це був єдиний спосіб заспокоїти її.

— Але… Ну… — Том був настільки спантеличений, що навіть не міг сформулювати запитання.

— Вона дуже плакала. І не хотіла брати пляшечку…

— Однак раніше вона хотіла, я сам бачив…

— Так, це через те, що вона голодувала. У прямому сенсі.