Світло між двох океанів

— Як можна бути таким безсердечним? Тебе цікавлять тільки твої правила, і твої кораблі, і твій клятий маяк!

Том і раніше чув звинувачення, коли збожеволіла від горя після викиднів Ізабель спрямовувала свій гнів проти єдиної людини — чоловіка, котрий продовжував виконувати свій обов’язок, котрий утішав її, як міг, а власний смуток ховав у собі. І знову він відчув, що вона наблизилася до небезпечної межі, можливо, цього разу ближче, аніж будь-коли.

Розділ 11

Допитлива чайка сиділа в скелі на подушці з морських водоростей і дивилася на Тома. Вона не зводила з нього очей, а він загортав у полотно мертве тіло, від якого вже починало погано відгонити. Важко сказати, ким був цей чоловік за життя. Його обличчя не здавалося ані дуже старим, ані дуже молодим. Худорлявий і світловолосий. Мав маленький шрам на лівій щоці. Том подумав про тих, хто сумував за ним, хто мав причину любити його чи ненавидіти.

Старі могили загиблих унаслідок трощі розташовувались знизу, поруч із пляжем. Коли він заходився копати свіжу яму, його м’язи запрацювали самі собою, виконуючи давно знайому їм роботу, неначе ритуал. І він сподівався, що це більше не доведеться повторювати.

Коли Том уперше ховав людей, його вивернуло від вигляду трупів, що лежали пліч-о-пліч, чекаючи на його лопату. Через деякий час це стало просто роботою. Він сподівався, що йому попадеться худорлявий хлопець або хтось без ніг, бо таке тіло легше піднімати. Поховати їх. Позначити могилу. Віддати честь і піти. Ось як це було. І сподіватись, що якоїсь частини тіла таки не буде. Том похолов від думки, що тоді він не вбачав у цьому нічого поганого.

Лопата стукала щоразу, торкаючись піщаного ґрунту. Він скінчив роботу, з’явився охайний горбик. Том хотів помолитися за того нещасного, але зміг лише прошепотіти: «Пробач мені, Господи, за це і за всі мої гріхи! І пробач Ізабель! Ти знаєш, скільки в ній добра. І ти знаєш, скільки вона страждала. Прости нас обох і помилуй!» Чоловік, перехрестившись, повернувся до човна, готовий затягнути його назад у воду. Він штовхнув судно й раптом побачив якийсь блиск. Том заглянув до корпусу. Щось блискуче застрягло під носом, і Том не зміг схопити його. Він, спробувавши знову, дістав якийсь холодний твердий предмет, котрий раптом ожив у його руках: це було прикрашене херувимами срібне брязкальце, і на ньому стояла проба.

Том крутив його в руках і ніби чекав, що воно заговорить, дасть хоч якусь підказку. А потім запхав його до кишені: можна по-різному пояснити появу цієї дивної пари на острові, але тільки версія Ізі, що дитина була сиротою, дозволить йому спокійно спати вночі. Він навіть думати не хотів, що це не так, і йому були не потрібні докази протилежного. Том дивився на обрій, туди, де небо зустрічається з океаном. Краще не знати.

Чоловік пересвідчився, що південна течія підхопила човен, а потім побрів назад на пляж. Він був удячний солоному смороду зелених водоростей, які гнили на чорних скелях, що вони перебили запах смерті. Крихітний фіолетовий піщаний краб виліз з-під рифу, підкрався до мертвої риби-їжака, що була колюча навіть після смерті, і почав відривати від її черева маленькі шматочки й поїдати їх. Том, здригнувшись, вирушив угору.

— Переважну більшість часу тут неможливо сховатися від вітру. Це не проблема, якщо ти чайка чи альбатрос: вони просто ловлять потік повітря і, здається, відпочивають на ньому.

Том сидів на веранді, показуючи пальцем на великого сріблястого птаха, котрий прилетів з якогось іншого острова і, схоже, просто завис у небі, попри поривчастий вітер.

Дитина не звертала уваги на Томів палець і дивилася йому прямісінько в очі, ніби загіпнотизована рухом його губ та глибоким голосом. Вона щось проворкувала — немов гикнула. Намагаючись не звертати уваги на завмирання серця, Том продовжив свою промову.

— Але в цій затоці, он у тій маленькій бухточці, є одне місце, де можна знайти трохи тиші та спокою. Воно виходить на північ, а вітер рідко дме прямо на північ. Цей бік спрямований на Індійський океан — красивий, спокійний і теплий. Південний океан, той, що на іншому боці, — дикий та небезпечний. Краще триматися від нього подалі.

Дитина витягнула руку з-під ковдри й схопила Тома за вказівний палець. Через тиждень після прибуття немовляти він звик до його белькотіння, до тихого сну дитинки в ліжечку, який, здавалося, наповнював усю хату, наче запах випічки або квітів. Він прислухався, чи не прокинулася вона вранці, та інстинктивно заспокоював її, коли вона плакала.

— Ти закохуєшся в неї, так? — спитала Ізабель, спостерігаючи за ним від дверей. — Том насупився, і вона з посмішкою сказала: — Її неможливо не полюбити.

— Це все через ці її гримаси…

— Ти будеш чудовим татком.

Том став нервово крутитися в кріслі.

— Із, це неправильно, що ми нікому нічого не сказали.

— Тільки подивися на неї. Хіба ми чимось їй зашкодили?

— У цьому вся річ. Ми не повинні нікому зашкодити. Ми могли б повідомити про цей випадок і спробувати вдочерити її. Ще не пізно, Із. Ми все ще можемо це зробити.