Світло між двох океанів

— Неправда, Ізі! — Він пригорнув дружину до своїх грудей і знову й знов цілував її волосся. — Будуть ще діти. Одного дня, коли наших п’ятеро діточок бігатимуть повсюди й крутитимуться під ногами, все це здасться тобі страшним сном. — Чоловік накрив її плечі шаллю. — Сьогодні так гарно надворі. Давай посидимо на веранді. Це піде тобі на користь.

Подружжя сиділо поруч у плетених кріслах, Ізабель вкрилася картатим блакитним пледом. Вони стежили за рухом сонця по осінньому небу.

Ізабель згадала, що, коли вперше ступила на острів, її вразила пустельність цього місця, наче воно було чистим полотном. Та згодом жінка побачила його таким, яким бачив Том, почала помічати найменші зміни. Як збиралися хмари та котилися небом; що форма хвиль залежала від вітру та пори року, і якщо добре знаєшся на водяних валах, то зможеш передбачити погоду на завтра. Також вона познайомилась із птахами, що час від часу долітали сюди наперекір усьому й або носилися за вітром, наче насіння, або сиділи на пляжі, ніби викинуті на берег водорості.

Вона поглянула на дві сосни й раптом заплакала, відчувши їхню самотність.

— Якби тут був ліс, — мовила несподівано. — Я сумую за деревами, Томе. Я сумую за їхнім листям, запахом, різноманіттям. Томе, мені так бракує тварин. Я так сумую за кенгуру! Мені так всього цього бракує!

— Я знаю, серденько.

— А ти хіба ні?

— У цьому світі все, що мені потрібне, — ти, і ти тут, поруч. Усе інше владнається. Просто треба, щоб минув час.

Як старанно Ізабель не витирала пилюку, та її тонка м’яка вуаль покривала все: і їхню весільну світлину, і фото Г’ю та Алфі в солдатських мундирах того тижня 1916 року, коли вони записалися добровольцями[7]. На обличчях братів грали посмішки, наче їх щойно запросили на вечірку. Вони були не найкрутішими хлопцями в Австралійських імперських силах, та завзяті й такі хвацькі у своїх новеньких фетрових капелюхах із широкими крисами.

Її скринька для шиття була досить охайною, але не такою бездоганною, як у її матері. Блідо-зелена підкладка лежала, заколена голками й шпильками, однак основні деталі хрестильної сорочки були не зшиті, робота, мов зламаний годинник, зупинилась на середині стібка.

У скриньку для прикрас, яку зробив для неї Том, Ізабель поклала невелику низку перлів, Томів весільний подарунок. Поряд зі скринькою на її туалетному столику були тільки щітка для волосся та черепахові гребінці.

Ізабель увійшла до вітальні й роздивилася навкруги: пилюка, тріщина в штукатурці біля віконної рами, темно-синій килим із розтріпаними краями. Камін варто було б вимести, підкладка в шторах почала осипатися через постійний вплив екстремальних погодних умов. Але проста думка про всю цю роботу забирала в Ізабель більше сили, ніж вона мала. А лише кілька тижнів тому жінка була переповнена очікуванням і бадьорістю. Тепер кімната здавалась їй труною, а її життя зупинилося на самій межі.

Ізабель розгорнула фотоальбом, мамин подарунок, зроблений донці перед від’їздом, із дитячими фотографіями, на звороті яких стояв штамп з назвою фотостудії «Ґатчерз». Там також була весільна світлина батьків, фото дому. Вона провела пальцем по столу, затримавшись на мереживній серветці, яку її бабуся зробила для свого посагу. Підійшла до піаніно і підняла кришку.

Горіховий корпус тріснув у кількох місцях. Над клавіатурою зроблений напис золотом: Ейвелстафф, Лондон. Вона часто уявляла собі подорож інструмента до Австралії та інші можливі варіанти його життя. Піаніно могло б опинитися в англійському будинку чи школі, прогинатися під тягарем неправильних тональностей, що їх відігравали б маленькі невпевнені пальчики, а можливо, навіть на сцені. Проте через найнесподіваніші обставини на його долю припав цей острів, де голос інструмента вкрали самотність та погода.

Вона натиснула «до» третьої октави так повільно, що звуку не було. Тепла клавіша зі слонової кістки здавалася гладкою, немов рука її бабусі, і цей дотик переніс жінку в ті післяобідні уроки музики, коли вона програвала гаму «ля-бемоль мажор» у зворотному напрямку, спершу одну октаву, потім дві, три. Ізабель згадала звук удару по дереву м’яча для крикету, коли Г’ю та Алфі пустували надворі, поки вона, «маленька леді», набувала «досягнень» і слухала, як її бабуся вкотре пояснювала важливість підтримувати зап’ястя піднятими.

— Знову цей дурний зворотний напрямок! — скиглила дівчинка.

— Але ж ти непогано даєш цьому раду, люба, — зазначила її бабуся.

— Ба, можна я трохи пограю в крикет? Лише трішки, і відразу повернусь.

— Крикет — гра не для дівчат. Усе, годі! Граємо етюд Шопена. — І вона гортала книжку, всю вкриту позначками олівцем і маленькими відбитками пальців зі слідами шоколаду.

Ізабель знову провела пальцем по клавіші. Вона відчула раптову тугу й не лише за музикою, а й за тими часами, коли могла б вибігти надвір, підтягнувши спідницю, і грати з братами в крикет, ставши на ворітцях. Жінка натискала на інші клавіші, наче вони були здатні перенести її в ті дні. Але єдиним звуком став приглушений тріск деревини там, де стерлася повсть.