Світло між двох океанів

Томове обличчя посуворішало, і вона побачила таку рішучість, якої ніколи не помічала в ньому, — рішучість, котру вона собі уявляла і яка допомогла йому пройти крізь усе, що випало на його долю.

— Це просто… — знову почала Ізабель, — розумієш, ніхто з нас не знає, скільки часу нам залишилось — рік чи сто. І я хотіла переконатися, що ти знаєш, як я тобі вдячна, Томе. За все. Особливо за те, що подарував мені Люсі.

На останніх словах усмішка на Томових губах застигла, й Ізабель поспішила додати:

— Ти подарував, любий. Ти зрозумів, наскільки сильно я її потребувала, і я знаю, чого це тобі коштувало, Томе. Не багато чоловіків зроблять таке для своєї дружини.

Том неначе повернувся з якогось світу мрій, він відчував, як пітніють його долоні. Серце намагалося вискочити з грудей і кудись побігти, байдуже куди, подалі від реальності, від того вибору, що він зробив, від того вибору, котрий раптом, здавалося, стиснув його, мов залізний ошийник.

— Мені час попрацювати. А ви не поспішайте зі сніданком, — промовив він і вийшов з кімнати, намагаючись рухатися якомога повільніше.

Розділ 14

Коли перед самим Різдвом 1927 року добіг кінця другий трирічний термін Тома, сім’я вперше поїхала з Янус Рок до Партаґеза, а натомість на маяк прибув тимчасовий доглядач. Це була друга відпустка подружжя й перша подорож Люсі на материк. Ізабель готувалася до прибуття катера, всіляко намагаючись знайти привід, щоб залишитися з дівчинкою на безпечному Янусі.

— З тобою все гаразд, Із? — спитав Том, коли побачив її. Відкрита валіза лежала на ліжку, а Ізабель утупилась у вікно.

— О, так, — швидко відповіла жінка. — Просто хочу впевнитися, що нічого не забула.

Він уже збирався вийти з кімнати, але раптом повернувся й поклав руку їй на плече.

— Хвилюєшся?

Ізабель схопила пару шкарпеток і скрутила їх у м’ячик.

— Ні, зовсім ні, — відповіла вона й засунула їх до валізи. — Нема чого перейматися.

Ізабель намагалася приховати від Тома своє занепокоєння, проте воно повністю зникло, коли жінка побачила Люсі на руках у Віолетти. Батьки приїхали на пристань, щоб зустріти їх. Її мати і плакала, й усміхалася, і сміялася одночасно.

— Нарешті! — з благоговінням похитала вона головою, оглядаючи кожен сантиметр дитини, доторкаючись до її обличчя, волосся, рученяти. — Моя люба онука. Два роки я не могла дочекатися цієї зустрічі! Вона просто копія моєї старої тітки Клем!

Протягом багатьох місяців Ізабель готувала Люсі до зустрічі з людьми.

— У Партаґезі, Люсі, є сила-силенна людей. І вони всі такі, як і ти. Спочатку це може бути трохи дивно, але не треба боятися.

Перед сном вона розповідала малій історії про місто і тих, хто там жив.

Люсі дивувала така кількість людей навколо неї. Ізабель защеміло в серці, коли вона приймала теплі привітання городян. Навіть стара пані Мювет полоскотала дівчинку під підборіддям, побачивши її у галантерейника, де купувала сітку для волосся.

— О, діти! — з тугою промовила вона. — Це просто Боже благословення.

А Ізабель з подивом думала, чи їй це часом не почулося.

Щойно вони прибули, Віолетта повела всю сім’ю у фотостудію Ґатчера. На тлі намальованих папоротей і грецьких колон Люсі сфотографували з Томом та Ізабель, з Біллом та Віолеттою, а також саму, посадивши дівчинку у велике плетене крісло. Світлин замовили декілька, щоб узяти на Янус, відправити кузенам і поставити в рамці на камінній полиці й на фортепіано.

— Три покоління жінок Ґрейсмарків, — з радістю виголосила Віолетта, побачивши на світлині себе з Люсі на колінах та Ізабель поруч із ними.

Люсі мала бабусю й дідуся, котрі обожнювали її.

«Господь не помиляється, — думала Ізабель. — Він послав дівчинку в потрібне місце».

— О, Білле, — сказала Віолетта чоловікові ввечері, коли приїхала сім’я. — Слава Богу! Слава Богу…

Востаннє Віолетта бачила доньку три роки тому, під час першої відпустки подружжя на берег, коли Ізі сумувала через другий викидень. Тоді Ізабель плакала, поклавши голову матері на коліна.

— Це природа, — заспокоювала Віолетта доньку. — Вдихни і тримай голову вище. Діти ще будуть, якщо цього хоче Бог, просто проявіть терпіння. І моліться. Молитись — це найважливіше.

Вона не сказала Ізабель усієї правди. Вона не сказала, що часто діти народжувалися, незважаючи на морозні зими чи на посуху, яка влітку спопеляла все навкруги, а потім помирали від скарлатини чи дифтерії, що їхній одяг охайно складали, а згодом його передавали молодшій дитині. Також вона не торкнулася щемкого питання кількості дітей. Успішні пологи були лише першим кроком у довгій зрадливій подорожі. У цьому будинку, де дитячі голоси стихли багато років тому, Віолетта знала це занадто добре.