Світло між двох океанів

— Я лише хотіла подякувати вам, — почала жінка, але її перебив голос, що долинав із-за дверей.

— Ми починаємо, повертайтеся до зали.

— Перепрошую! — сказав Том. — Боюсь, мені треба йти. Можливо, ми ще побачимося пізніше.

Щойно він опинився на сцені, розпочалась урочиста частина. Пролунали офіційні промови, кілька смішних історій від колишніх доглядачів маяка; а потім на сцену винесли модель маяка.

— Ця модель, — гордо промовив мер міста, — була виготовлена на кошти нашого місцевого мецената, пана Септимуса Поттса. Я дуже радий, що пан Поттс і його чарівні доньки, Ханна та Ґвен, сьогодні тут на нашому святі, і просив би вас подякувати їм так, як ми завжди це робимо. — Він показав на старого, який сидів біля двох жінок, першою з котрих була та сама дівчина з пароплава. Тома аж похитнуло вбік, і він подивився на Ізабель, котра сухо посміхалася, аплодуючи з рештою глядачів.

Мер продовжував:

— І звичайно, леді та джентльмени, з нами сьогодні тут теперішній доглядач маяка на Янусі, пан Томас Шерборн. Я впевнений, що Том із задоволенням скаже нам декілька слів про життя на Янусі в ці дні. — Він повернувся до Тома й запросив його до трибуни.

Том завмер. Ніхто навіть не згадував про промову. Він усе ще не міг отямитися від думки, що, виявляється, знав Ханну Ронфельдт. Публіка заплескала в долоні. Мер знову кивнув йому, цього разу більш настирливо.

— Ми чекаємо, друже!

На одну мить Том замислився, чи не було насправді жахливим нікчемним страшним сном все те, що сталося того дня, коли човен викинуло на берег. Але серед тих, хто сьогодні тут зібрався, чоловік бачив Ізабель, сім’ю Поттсів і Блуї, а реальність була жорстокою та невідворотною. Він підвівся, відчуваючи шалене стукотіння серця, й пішов до трибуни, ніби на шибеницю.

— Чесно кажучи, — розпочав Том, викликавши легкий смішок у залі, — я цього не очікував. — Він витер спітнілі руки об штани і схопився долонями за трибуну, щоб мати хоч якусь опору. — Життя на Янусі сьогодні… — Том зупинився, гублячись у думках, і повторив: — Життя на Янусі сьогодні…

Як можна було пояснити ізольованість? Як можна було розповісти про існування на острові, коли воно настільки не схоже на звичне, немов інша галактика? Скляна кулька під назвою Янус розбилась на дрізки, і він опинився тут, у натовпі, у звичайній реальній залі, повній людей, у котрих інше життя. Та ще й у присутності Ханни Ронфельдт. У залі запанувала тиша. Хтось прокашлявся, дехто совався на стільці.

— Маяк на Янусі був спроектований талановитими людьми, а побудований досить відважними. Я лише намагаюсь віддати їм належне. Підтримую в ньому світло. — Том шукав порятунок для себе в описі технічних деталей, про які він міг розповідати не думаючи. — Люди вважають, що джерело світла має бути дуже яскравим, але це не так — насправді світло з’являється від полум’я, коли, випаровуючись, згорає паливо на гартівній сітці. Світло посилюється, проходячи через систему величезних скляних призм, завбільшки 12 футів, що називаються лінзами Френеля першого порядку. Вони перетворюють світло на дуже потужний промінь, який можна побачити більш ніж за 30 миль звідси. Вражає те, як таке слабке світло перетворюється на потужний промінь, котрий видно за стільки миль… А моя робота… моя робота — лише підтримувати все як годиться та забезпечувати обертання маяка. Життя на Янусі схоже на перебування в іншому світі та в інший час, де нічого не змінюється, крім пір року. На узбережжі Австралії є десятки маяків, на яких ще дуже багато доглядачів, подібних до мене. Ми допомагаємо кораблям безпечно діставатися берегів, запалюючи маяк для всіх, кому він може стати в нагоді, навіть якщо ми майже ніколи не побачимо цих людей і не дізнаємося, хто вони. Я справді не знаю, що ще сказати. Хіба що, ми ніколи не відаємо, що принесе течія і чим нас можуть здивувати океани наступного дня. — Том помітив, як мер глянув на свій кишеньковий годинник. — Думаю, на цьому варто закінчити — зараз спекотно, і в усіх пересохло в горлі. Дякую за увагу! — сказав він і, різко повернувшись, попрямував на своє місце. У залі було чутно стримані аплодисменти трохи приголомшеної публіки.

— З тобою все гаразд, друже? — пошепки запитав Ральф. — Тебе й не впізнати, так змарнів.

— Не люблю несподіванок, — коротко відповів Том.

Пані Ґезлак сяяла від щастя, оскільки обожнювала вечірки та зустрічі, а в Партаґезі світського життя майже не було. Своїм обов’язком дружини директора порту вона вважала створення невимушеної атмосфери для всіх гостей, а особливо — з Перта. Жінка крутилася то тут, то там, знайомила людей, нагадуючи їм імена і пропонуючи спільні теми для обговорення. Вона наглядала за преподобним Норкелзом, який попивав херес, а також встигла порозмовляти з дружиною суперінтенданта про складність прання позолоченого плетива на мундирах. Їй навіть вдалося вмовити старого Невіла Віттніша розповісти історію про те, як він 1899 року врятував екіпаж шхуни, що перевозила ром і загорілась.