Світло між двох океанів

— Так ось у чому справа?! Чому ти не розповів мені про неї? І що вона мала на увазі, сказавши, що ти повівся дуже шляхетно? Що ти від мене приховуєш?

— Що я приховую? Цікаво!

— Я нічого не знаю про твоє життя! Що ще ти тримаєш в таємниці, Томе? Скільки ще романів на кораблі в тебе було?

Том підвівся.

— Годі, Ізабель! Припини! Ти продовжуєш говорити абсурдні речі стосовно Ханни Ронфельдт для того, щоб змінити тему, бо ти знаєш, що я все-таки маю рацію. І байдуже, бачив я її до цього чи ні. — Він намагався врозумити дружину. — Із, ти ж бачила, ким вона стала. Це все через нас. — Чоловік відвернувся. — Із, я багато чого пережив на війні. Речі, про які я ніколи не розповідав тобі й не збираюсь. Господи, я робив таке… — Він стиснув руки в кулаки, і його щелепи напружились. — Я поклявся, що ніколи не змушу когось страждати, якщо в моїх силах буде цьому зарадити. Ти думаєш, чому я пішов на маяк доглядачем? Бо розраховував, що, можливо, міг би комусь допомогти, наприклад, урятувати якогось бідолаху із судна, що зазнало трощі. А тепер бачу, у що я встряв. Я б ворогові не побажав того, що через нас пережила Ханна Ронфельдт! — Він замовчав, добираючи потрібні слова. — Боже, у Франції я збагнув, що ти вже щасливчик, якщо в тебе є їжа та зуби, щоб її жувати. — Він на мить замовк, адже на нього нахлинули спогади. — Тому, коли я зустрів тебе і ти навіть звернула на мене увагу, я відчув себе на сьомому небі від щастя. — Він замовчав. — Що ж ми за люди, Ізі? У які ігри ми граємо? Я присягнувся, що буду поряд з тобою в горі та радості, Ізабель, у горі та радості! І скидається на те, що радісного зараз мало, — сказав він і великими кроками пішов геть.

Дівчинка заворожено стояла біля задніх дверей, спостерігаючи кінець розмови. Вона ще зроду не чула, щоб татко так довго й голосно говорив. І ніколи не бачила, щоб він плакав.

— Її ніде нема! — цими словами Ізабель зустріла Тома, коли вони з Блуї повернулися в кухню по обіді. — Люсі! Я залишила її гратися з котом надворі, поки спаковувала речі. Я думала, мама наглядає за нею. А мама думала, що я.

— Заспокойся! Заспокойся, Із! — сказав Том і взяв її руки у свої. — Давай подумаємо спокійно. Коли ти востаннє її бачила?

— Годину тому. Максимум дві.

— Коли ти зрозуміла, що вона зникла?

— Щойно. Тато пішов пошукати її у кущах за будинком.

Партаґез оточували зарості кущів, а відразу за садом Ґрейсмарків з охайними та доглянутими газонами простягалися акри австралійських вічнозелених чагарників, що вели до лісу.

— Томе, дякувати Богові, ти повернувся! — вигукнула Віолетта, яка прибігла на веранду. — Мені дуже шкода, це все моя провина. Я мала б наглядати за нею. Білл пішов шукати Люсі на стару дорогу лісорубів.

— Є ще якісь місця, куди б вона могла вирушити? — До Тома повернулася здатність практично мислити й діяти. — Місця, про які ви з Біллом їй, можливо, розповідали?

— Вона може бути будь-де, — сказала Віолетта, хитаючи головою.

— Томе, там водяться змії та червоноспинні отруйні павуки. Хай береже нас Господь! — причитала Ізабель.

Блуї голосно втрутився в розмову:

— Коли я був малим, то цілими днями сидів у цих чагарниках, пані Шерборн. З нею все буде гаразд. Ми її знайдемо, не турбуйтеся. Ходімо, Томе!

— Із, ми з Блуї підемо в напрямку кущів і подивимося, чи є там якісь сліди. А ти подивись у саду і біля будинку. Віолетто, перевірте будинок ще раз: усі шафи та під ліжками. Скрізь, де вона могла б шукати кота. Якщо за годину ми їх не знайдемо, то звернемося по допомогу в поліцію і залучимо до пошуків тубільців, які чудово знають тутешні місця.

Після слова «поліція» Ізабель метнула на чоловіка пронизливий погляд.

— До цього не дійде, — промовив Блуї. — Ми знайдемо її цілу та неушкоджену, пані Шерборн, почекайте й побачите, що я мав рацію.

Лише коли вони відійшли настільки далеко, щоб жінки не чули, Блуї сказав Томові:

— Сподіватимемося, що вона шуміла, коли йшла крізь кущі. Змії вдень сплять. Вони відповзають на узбіччя, якщо чують, що хтось наближається. Але якщо їх застати зненацька… А вона вже колись отак зникала?

— Вона ніколи, в дідька, нікуди не зникала! — різко відповів Том. — Вибач, Блуї. Я не хотів. Вона просто не має відчуття відстані. На Янусі все розташовано нібито близько від дому.

Вони йшли вперед, вигукуючи ім’я дівчинки й марно чекаючи, що та відгукнеться. Чоловіки рухалися тепер ледве помітною стежкою, майже повністю в заростях у зріст дорослої людини, проте внизу гілок не було й утворювався порожній простір, зі своїм зростом Люсі тут легко могла б пройти.

Через п’ятнадцять хвилин стежка вивела їх на галявинку, тепер вона розходилась у двох протилежних напрямках.

— Тут дуже багато подібних стежок, — сказав Блуї. — У старі часи лісоруби розчищали собі шлях, шукаючи хороші місця для заготівлі дерев. Тут і там усе ще залишились ями в ґрунті, викопані для вимочування деревини, і в них після дощу збирається вода, тому будь уважним. Їх зазвичай не видно, — сказав молодий чоловік, маючи на увазі вириті колодязі, заповнені водою з підземних джерел.