Світло між двох океанів

Дитина, яка виросла на маяку, мало чого боялася. Вона знала, що не можна занадто близько підходити до краю скель. Розуміла, що павуки можуть укусити і їх треба остерігатись. Вона усвідомлювала, що не слід плавати, якщо мами чи тата немає поруч. У воді могла відрізнити плавець дружнього дельфіна, що то з’являвся, то зникав на хвилях, від плавця акули, який стійко розсікав поверхню води. У Партаґезі, коли Люсі тягнула кота за хвіст, він міг подряпати її. На цьому уявлення дівчинки про небезпеку закінчувалися.

Саме тому коли вона вийшла за Табатою-Теббі за межі саду, то навіть не підозрювала, що може загубитися. Невдовзі Люсі зрозуміла, що кіт десь зник, але було вже запізно: вона зайшла надто далеко, щоб тим самим шляхом повернутися додому, і що більше шукала дорогу назад, то далі відходила.

Нарешті дівчинка вийшла на галявину, де сіла біля колоди. Вона роздивилася навсібіч. Тут були мурахи-воїни, від яких треба триматись подалі, тому Люсі відсунулась на безпечну відстань від доріжки, яку вони прокладали. Вона не боялася, бо мама ж і тато її знайдуть.

Поки дівчинка сиділа там, малюючи паличкою картинки на піску, вона помітила дивну істоту, трішки більшу за палець. Створіння не було схоже ні на що, бачене Люсі до цього: довге тільце, ніжки, як у комахи чи павука, лише спереду дві товсті кінцівки, немов у крабів, яких татко іноді ловив на острові. Вона захоплено торкнулася його паличкою, і цієї миті хвіст істоти вигнувся дугою в напрямку голови. Аж раптом за кілька дюймів від неї з’явилося ще одне таке саме створіння.

Люсі захоплено спостерігала, як ці комахи ходять за її паличкою, намагаючись вхопити її своїми крабовими клешнями. З-під колоди з’явилася третя істота. Час повільно спливав.

Діставшись галявини, Том аж здригнувся, коли побачив маленьку ніжку в туфельці, що виднілась із-за колоди.

— Люсі! — Він миттю побіг туди, де сиділа дівчинка, граючись паличкою, і завмер, коли помітив, що за паличку намагався вчепитися скорпіон. — О Господи, Люсі! — Том миттю підхопив її на руки, скинув скорпіона на землю й задавив його ногою. — Люсі, що, в біса, ти робиш?! — кричав чоловік.

— Татку, ти його вбив!

— Люсі, він небезпечний! Він укусив тебе?

— Ні, я йому сподобалася. Подивись! — сказала вона, відкриваючи широку кишеню на своєму платтячку і гордо показуючи ще одного скорпіона. — У мене є ще один — для тебе.

— Не рухайся! — скомандував Том, удаючи спокій, і поставив дівчинку на землю.

Він покрутив паличкою у кишені, а коли скорпіон вчепився за неї, повільно підняв його, скинув на землю і затоптав.

Потім перевірив руки та ноги Люсі на сліди укусів чи жала.

— Ти впевнена, що він не вкусив тебе? Десь болить?

Вона похитала головою.

— У мене була пригода!

— Це й справді пригода.

— Подивись добре, — сказав Блуї. — Сліди не завжди помітні. Але Люсі не має млявий вигляд. Це добрий знак. Правду кажучи, я більше хвилювався, що вона може опинитися на дні однієї з цих канав.

— А ти оптиміст, — пробурмотів Том. — Люсі, серденько, на Янусі немає скорпіонів. Вони небезпечні. Ти не повинна ніколи торкатися їх. — І він обняв її. — Куди ж ти пропала?

— Я гралась із Табатою. Ти ж сам сказав мені.

Тома ніби голкою штрикнуло, коли він пригадав, як відправив її гратися з котом надворі.

— Ходімо, люба! Удома на нас чекає мама. — І йому пригадались події минулої ночі, коли він, здавалося, по-новому почав розуміти слово «мама».

Побачивши їх, Ізабель кинулася з веранди в кінець саду. Вона схопила Люсі і, розплакавшись, зітхнула з полегшенням.

— Слава Богу! — сказав Білл, стоячи біля Віолетти. Він обняв її. — Хай буде благословенний наш Господь! І тобі дякую, Блуї! — додав чоловік. — Ти врятував наші життя.

Усі думки про Ханну Ронфельдт зникли з голови Ізабель того дня, і Том знав, що нема сенсу порушувати це питання знову. Але перед його очима було її обличчя. Постать, яка до цього здавалася чимось абстрактним, тепер стала реальною жінкою, яка страждала через нього кожну хвилину свого життя. Він чітко бачив її запалі щоки, порожні очі, обгризені нігті. Але найтяжче було зносити ту повагу й довіру, які вона проявила до нього.

Час минав, і знову Том задумувався, яким же чином у потаємних куточках своєї душі Ізабель змогла заховати хаос, котрого не міг позбутися його розум.

Наступного дня, коли катер доставив сім’ю на острів, дорогою назад Блуї сказав Ральфу:

— Я помітив, що між ними ніби чорний кіт пробіг.

— Моя тобі порада, Блуї: ніколи не лізь у чужі сімейні справи.

— Та я знаю, але, коли знайшли Люсі, я думав, вони зрадіють, що з нею нічого не сталося вчора. А Ізабель повелася так, ніби це Том винний у тому, що дитина зникла.

— Не думай про це, хлопче. Час зробити нам чаю.

Розділ 23