Світло між двох океанів

Однією з таємниць у всій околиці було те, що сталося з Ґрейс Ронфельдт та її батьком. Дехто казав, що це було ще одним доказом, чому не слід довіряти німцям: Френк виявився шпигуном і після війни його врешті-решт відкликали назад у Німеччину. І байдуже, що він був австрійцем. Ті, хто знав підступність океану, навіть оком не змигнули, коли він зник. «І про що він тільки думав, виходячи в подібне плавання? Мабуть, схибив на розумі! Коли така течія, важко протриматися навіть п’ять хвилин! Здоровий глузд був у тому, що сам Бог проголошував цим своє несхвалення вибору подружньої пари Ханною. Прощати, звісно, треба, але слід зважати на те, що робили його земляки».

Нагорода старого Поттса набула міфічного змісту. Роками вона приваблювала людей від Ґолдфілдса на півночі, до самого Аделайна на сході, які бачили можливість виграти та розбагатіти, посилаючись на викинуті на берег дошки від човна й вигадані теорії. У перші місяці Ханна дуже жадібно слухала кожну історію, кожен спогад про плач дитини, який чули з берега тієї доленосної ночі.

Із часом навіть її серце, що так сподівалося на диво, не могло не помітити прогалин у цих історіях. Варто було їй припустити, що платтячко дитини, котре знайшли на березі, не було платтячком, у яке вона вдягнула Ґрейс, претендент на нагороду підштовхував її словами: «Подумайте! Ви в печалі. Як ви можете пам’ятати, у що була вдягнута бідолашна дитина?» Або: «Вам значно полегшало б, якби ви прийняли все за очевидне, пані Ронфельдт». Потім Ґвен, не звертаючи уваги на їх невдоволений вираз обличчя, дякувала їм за турботу і давала декілька шилінгів на дорогу додому, випроводжаючи з вітальні.

У січні знову цвів стефанотис, наповнюючи повітря тим самим солодкуватим ароматом, але Ханна Ронфельдт була ще більш виснаженою, продовжуючи свою ритуальну подорож: відділок поліції, узбережжя, церква.

— Зовсім із глузду з’їхала, — бурчав констебль Ґарстоун, коли вона йшла.

Навіть преподобний Норкелз просив її проводити менше часу в кам’яній темряві церкви й «шукати Христа в реальному житті навколо себе».

Через дві ночі після святкування річниці маяка, коли Ханна просто лежала, вона почула скрип шарнірів поштової скриньки. Жінка поглянула на годинник, на якому примарні цифри показували третю годину ночі. Мабуть, опосум? Вона підвелася з ліжка і виглянула з-за штори, але нічого не побачила. Місяць був майже непомітним, навколо — темно, і лише бліді зорі виднілися на небі. І знову вона почула скрип дверцят поштової скриньки, цього разу від вітру.

Ханна, запаливши штормовий ліхтар, наважилася вийти надвір, тихо, щоб не розбудити свою сестру, зовсім не думаючи про те, що може натрапити на змій, які, скориставшись нагодою, мабуть, виповзли в темну пору, щоб полювати на мишей чи жаб. Жінка обережно, без будь-якого шуму йшла вздовж стежки.

Дверцята поштової скриньки легко погойдувалися туди-сюди, показуючи що всередині щось було. Коли вона піднесла ліхтар ближче, з’явилися обриси чогось довгастого — пакунок. Ханна вийняла його. Він був завбільшки з її руку, загорнутий у коричневий папір. Вона озирнулася, намагаючись зрозуміти, як він міг потрапити сюди, але темрява, наче долонями, обгортала її ліхтар. Жінка поспішила повернутися до своєї спальні, вирушивши по ножиці для розрізання стрічки. Пакунок був адресований їй, підписаний так само акуратно, як минулого разу. Вона відкрила його.

Коли розмотувала шари газет один за одним, щось із кожним її рухом шаруділо. Нарешті останній шар було розгорнуто, і в м’якому світлі ліхтаря Ханна побачила срібне брязкальце, яке її батько замовив своїй онуці в Перті. Помилки не могло бути: на сріблі — тиснені херувими. Разом із брязкальцем була записка.

Вона в безпеці. Її люблять і піклуються про неї. Будь ласка, помоліться за мене!

Нічого більше. Ні дати, ні ініціалів, ані підпису.

— Ґвен! Швидше, Ґвен, — помчала Ханна до дверей сестри. — Поглянь на це! Вона жива! Ґрейс жива! Я це знала!

Ґвен підвелась із ліжка, готова почути ще одну небилицю з вуст сестри. Але, побачивши брязкальце, миттєво стривожилася, тому що саме вона сиділа з батьком у Перті за робочим столом майстерні «Керис Бразес», коли вони обговорювали дизайн із майстром. Вона насторожено торкнулася брязкальця, ніби це було яйце, з якого могло вилупитися чудовисько.

Ханна схлипувала і сміялася, дивлячись то на стелю, то на підлогу.

— Я ж казала тобі, так? Моя люба Ґрейс! Вона жива!

Ґвен поклала руку на плече сестри.

— Давай не будемо божеволіти, Ханно. Зустрінемося з батьком уранці й заберемо його в поліцію. Вони вирішать, що робити далі. А тепер повертайся до ліжка. Завтра в тебе має бути світла голова.