Світло між двох океанів

Ізабель дивилася на скелі: там так легко дихати, а їй не вистачало повітря, коли вона уявляла Люсі, котра спить пополудні, а в сусідній кімнаті поліція допитує її батька. Вони заберуть дівчинку. Думки Ізабель мчали із шаленою швидкістю: вона може сховати її десь на острові. Вона може… може попливти на човні з Люсі. Жінка швидко розрахувала — рятувальний човен завжди споряджений і готовий відплисти будь-якої хвилини. Вона могла забрати Люсі… але куди? Будь-куди, це неважливо. Вона візьме дівчинку на човен і попливе з острова, перш ніж хтось зрозуміє, що їх нема. І якщо вони потраплять у правильну течію, то можуть попрямувати на північ. …Ізабель уявляла, як вони вдвох причалять десь поблизу Перта, разом і в безпеці. Логіка втручалася, щоб нагадати їй про ризик південних течій і неминучу смерть у Південному океані. Не відкладаючи, жінка розглядала інший варіант. Вона здатна заприсягтися, що це її дитина і що шлюпка принесла два мертвих тіла, а вони взяли тільки брязкальце. Вона хапалася за будь-яку можливість, навіть найабсурднішу.

Та сама нав’язлива думка повернулася: «Я мушу запитати Тома, що робити».

Потім їй стало зле, коли згадала, що все це через нього. Це стало для неї таким самим ударом, як і тієї ночі після звістки про загибель її брата Г’ю, вона прокинулася й подумала: «Я маю сказати Г’ю про ці жахливі новини».

Поступово якась її частина припустила, що порятунку немає, і страх переріс у гнів. Чому? Чому він просто не залишив усе так, як є? Том мав захищати свою сім’ю, а не роздирати її на шматки. Глибоко в підсвідомості прокинулося темне важке почуття, що шукало собі пристановища. Думки Ізабель виром затягувала темрява — він планував це протягом двох років. Хто цей чоловік, який зміг збрехати їй, забрати від неї дитину? Вона пам’ятала вигляд Ханни Ронфельдт, коли та торкалася його руки, і задумалась про те, що насправді сталося між ними. Раптом вона виблювала на траву.

Океан розбивав штормові хвилі об скелі, розбризкуючи краплі на сотні метрів над водою, саме там, де на краю гори стояла Ізабель. Від краплин солоної води хрести потемніли, а її сукня стала вологою.

— Ізі! Ізабель! — крізь шторм долинав голос Тома з острова.

Буревісник літав колами в повітрі, кружляв і кружляв перед тим, як несподівано, мов блискавка, кинутись униз, щоб упіймати оселедця. Але удача і шторм були на боці риби, і вона вистрибнула з дзьоба птаха, падаючи назад у хвилі.

Том подолав декілька сотень ярдів до своєї дружини. Буревісник продовжував висіти на штормових потоках, знаючи, що гуркіт води полегшить ловлю риби, яка не ховається глибоко в рифах.

— У нас небагато часу, — сказав Том, притягнувши Ізабель ближче. — Люсі будь-якої хвилини може прокинутись.

Поліцейські годину допитували його, і двоє з них, озброєні лопатами, тепер прямували до старих могил на іншому боці острова.

Ізабель розглядала його обличчя, ніби він був незнайомцем.

— Поліцейський заявив, що хтось послав Ханні Ронфельдт брязкальце…

Він витримав її погляд, але нічого не сказав.

— …Що хтось написав їй два роки тому, щоб повідомити, що її дівчинка жива. Томе! — це все, що вона могла сказати, дивлячись на нього широко розплющеними від страху очима. — О Томе! — промовила вона знову, ступивши крок назад.

— Ізі, я мав щось зробити. Одному Богу відомо, що я намагався пояснити. Я лише хотів, щоб вона знала: її дитина в безпеці.

Ізабель подивилася на Тома, нібито намагаючись віднайти сенс у словах, які лунали здалеку, хоча він стояв так близько, що пасма її волосся торкалися його обличчя.

— Я довіряла тобі, Томе. — Притримуючи волосся, вона пильно дивилась на нього, із застиглим ротом, намагаючись віднайти слова. — Що, заради Бога, ти зробив із нами? Що ти зробив з Люсі? — Ізабель побачила, як опустились Томові плечі, але в очах чоловіка було полегшення. Жінка забрала руки, волосся вкрило її обличчя, мов траурна вуаль, і вона почала ридати. — Два роки! Хіба все було брехнею ці два роки?

— Ти бачила ту бідну жінку! Ти бачила, що ми зробили.

— І вона важить для тебе більше, ніж твоя сім’я?

— Це не наша сім’я, Із.

— Це єдина сім’я, яка у нас була! Бога ради, що ж станеться з Люсі?

Він схопив її за руки.

— Послухай! Зроби те, що я скажу, і з тобою все буде гаразд. Я сказав їм, що в усьому винен саме я. Що залишити Люсі — моя ідея, сказав, що ти була проти, але я змусив тебе. Вони збираються повернути нас у Партаґез. Ізі, я обіцяю захистити тебе. — Він знову притулив дружину ближче й торкнувся поцілунком її голови. — Немає значення, що зі мною буде. Я знаю, що вони відправлять мене до в’язниці, але, коли я вийду, ми все ще…

Раптом вона вибухнула, б’ючи кулаками в його груди.

— Не говори «ми», Томе! Після всього, що ти зробив! — Він не спробував її зупинити. — Ти зробив свій вибір! Ти не дав шансу ні Люсі, ні мені. Тому не треба. — Вона шукала слова. — Не чекай, що я буду турбуватись про те, що, в біса, станеться з тобою після всього.

— Із, не треба, ти не тямиш, що кажеш!