Світло між двох океанів

Поліцейський схопив дитину, що кричала та пручалася, і витягнув із кімнати. Пронизливий лемент розносився по всьому відділку, досягши навіть камери Тома, який і уявити не міг, що все буде настільки жахливо.

У кабінеті Накі Спреґґ поклав слухавку й сердито подивився на свого партаґезького колегу.

— Добре. Поки що ви домоглися свого… — Підтягнувши ремінець, він змінив тактику. — Наскільки я можу судити, ту жінку також потрібно ув’язнити. Вона, певно, теж по вуха в цій справі.

— Я знаю цю дівчину все життя, сержанте, — відповів Накі. — Вона і церкву майже ніколи не пропускала. Ви чули історію Тома Шерборна: вона, певно, також його жертва.

— Його історія! Тиха вода греблю рве. Залиште Шерборна мені, і скоро ми дізнаємося, як насправді помер Ронфельдт…

Накі був добре обізнаний щодо репутації Спреґґа, тому він не звернув уваги на його репліку.

— Слухайте, я не знаю, що за людина той Шерборн. Може, він виявиться Джеком-різником, це невідомо. Якщо він винен, його чекає шибениця. Але посадити його дружину без якихось на те причин нічим не допоможе. Отже, притримайте своїх коней. Ми з вами чудово знаємо: заміжня жінка не несе кримінальної відповідальності за те, що її примусив зробити чоловік. — Він підіпхнув стіс паперів до журналу реєстрацій. — Це маленьке місто. Бруд липне швидко. Ви не кинете дівчину в камеру, поки не будете остаточно впевнені у своїх фактах. Тому робитимемо все поступово.

Після того як сержант Спреґґ, якому затулили рот, покинув відділок, Накі вийшов у кімнату, де лікар оглядав Люсі, й повернувся вже з нею.

— Лікар сказав, що з дівчинкою все гаразд, — сказав він і стишив голос: — Ізабель, ми маємо намір відвести дитину до матері. Я був би вдячний, якщо ти не станеш ускладнювати ситуацію. Може… хочеш попрощатися з нею?

— Будь ласка! Не робіть цього!

— Не ускладнюй усе. — Вернон Накі, який протягом багатьох років спостерігав за станом Ханни Ронфельдт, переконаний, що вона зігріває себе марними надіями, тепер дивився ось на цю жінку і відчував те саме.

Вважаючи, що в маминих руках вона знову в безпеці, дитина міцно схопилася за Ізабель, яка поцілувала її в щочку, не в змозі відійняти губи від м’якої шкіри. Гаррі Ґарстоун схопив дівчинку за талію і висмикнув з материних обіймів.

Хоча останню добу все до цього йшло й Ізабель боялася цього з дня, коли вона вперше побачила Люсі ще немовлям, у неї всередині щось обірвалося.

— Будь ласка! — благала вона крізь сльози. — Змилосердьтеся! — Її голос луною повертався від голих стін. — Не забирайте моєї дитини!

Коли дівчинку відірвали від неї, Ізабель знепритомніла й важко повалилася на кам’яну підлогу.

Ханна Ронфельдт не могла всидіти на місці. Вона то позирала на свій годинник, то на той, що на каміні, то перепитувала сестру, всіма способами намагаючись пришвидшити час. Човен відправився на Янус учора вранці, і кожна хвилина відтоді, здавалося, тягнеться як ніколи довго.

Їй майже не вірилося, що найближчим часом вона знову триматиме в руках свою дочку. Ще з моменту, коли Ханна почула про брязкальце, жінка уявляла собі повернення дитини. Обійми. Сльози. Посмішки. Нарвавши в садку плюмерій, вона прикрасила ними дитячу кімнату. Їх аромат наповнив маленький будиночок. Посміхаючись і наспівуючи, Ханна витерла пил, прибрала, посадила на комод ляльки. Тоді в неї закралися сумніви: а що дитина їстиме? Вона відправила Ґвен по яблука, молоко й солодощі. Коли сестра пішла, Ханна раптом задумалася, що, можливо, варто дати дівчинці щось іще. Оскільки вона майже не їла, то пішла до сусідки, пані Дарнлі, у якої було п’ятеро малюків, щоб довідатися, чим можна годувати дитину у віці Ґрейс. Фанні Дарнлі, яка завжди любила попліткувати, відразу ж розповіла пану Келлі в бакалійній крамниці, що Ханна з’їхала з глузду й готувала для привидів. Новину про дівчинку знали ще не всі.

— Не хотілося б говорити погано про своїх сусідів, але, напевно, є причина, чому існують божевільні? Я не в захваті від того, що поблизу від моїх дітей живуть люди, яким бракує клепки. На моєму місці ви б відчували те саме.

Телефонний дзвінок був формальним.

— Вам потрібно зайти до нас особисто, пане Ґрейсмарк. У нас ваша дочка.

Білл Ґрейсмарк прибув у поліційний відділок пополудні в стані розгубленості. Після телефонного дзвінка в його уяві виникло тіло Ізабель, що лежало на плиті, чекаючи, поки його заберуть. Він майже не розібрав інших слів, які лунали зі слухавки телефонного апарата, що його недавно підключили. Смерть здавалася йому найочевиднішою причиною дзвінка. Тільки не третя дитина! Він же не міг утратити всіх своїх дітей, безумовно, Бог цього не допустить. Білл не розумів, до чого тут дитина Ронфельдтів і що там із Томом і тілом.

У відділку його провели в задню кімнату, де на дерев’яному стільці сиділа його дочка, поклавши руки на коліна. Він був настільки впевнений у її смерті, що, коли угледів Ізабель, на його очах виступили сльози.

— Ізабель! Люба! — прошепотів він, обійнявши її. — Я думав, що більше ніколи не побачу тебе знову.