Світло між двох океанів

— Я не тямлю?! — пронизливо прокричала Ізабель. — Я знаю, що вони заберуть нашу доньку. Коли ти це зрозумієш, коли?! Те, що ти зробив, неможливо пробачити!

— Господи, Із!

— Ти міг би вбити мене, Томе! Убити мене було б краще, ніж убити нашу дитину. Ти чудовисько! Зимнокровне, самозакохане чудовисько!

Том стояв, убираючи слова, що ранили його більше, ніж пориви вітру. Він шукав на її обличчі хоч трохи любові, в якій вона щоразу клялася йому, але її переповнювала холодна лють океану.

Буревісник знову кинувся стрімко вниз, тріумфально шугнувши зі здобиччю в дзьобі так, що тільки її рот безсильно стулявся і розтулявся, показуючи, що вона колись існувала.

— Зараз відпливати небезпечно, — сказав Ральф сержанту Накі.

Сержант Спреґґ, старший поліцейський з Олбані, намагався вийти в море негайно.

— Може плисти сам, якщо так хоче повернутися, — усе, що сказав шкіпер.

— Добре, нехай Шерборн залишиться на кораблі, під вартою. Мені тут не потрібні їхні балачки з дружиною, — наполягав Спреґґ.

Сержант Накі подивився на Ральфа і здивовано підвів брови, а кутики скривлених губ видавали його думку про товариша.

Коли почало заходити сонце, Невіл Віттніш бадьоро покрокував до човна.

— Чого вам треба? — запитав констебль Страґнелл, який серйозно ставився до патрулювання.

— Шерборн буде потрібний мені для передавання повноважень. Він має піти зі мною, щоб запалити маяк. — Хоча Віттніш говорив рідко і коротко, його тон завжди був категоричним.

Це збило з пантелику Страґнелла, але він усе ж знайшов що сказати:

— Гаразд, я піду з ним.

— Жодних сторонніх людей на маяку. Такі закони Співдружності. Він повернеться, коли ми закінчимо.

Том і доглядач маяка пішли мовчки до вежі. Підійшовши до дверей, Том тихо сказав:

— Навіщо все це? Я ж не потрібен вам для того, щоб запалити маяк.

Старий відповів просто:

— Я ніколи не бачив маяка в такому хорошому стані. Для мене не має значення, що ще ти зробив. Але ти ж хочеш з ним попрощатися. Я почекаю внизу. — І він відвернувся, дивлячись у кругле вікно й оцінюючи шторм.

Том востаннє піднявся сотнями сходинок. Востаннє він створив диво світла із сірки та мазуту. Востаннє відправив сигнал морякам: «Обережно!»

До ранку шторм стих, і небо знову стало ясно-синім. Узбережжя заповнилося жовтуватою піною й водоростями, що їх викинули на берег хвилі. Поки човен відпливав з Януса, зграя дельфінів гралася біля носа човна, деякий час їхні обтічні сірі форми піднімалися й ховались у воді то ближче, то далі. Ізабель, з опухлими та червоними очима, сиділа в одному кінці каюти, а Том в іншому. Поліцейські розмовляли між собою про розклад чергувань та те, як відполірувати до блиску свої черевики. У задній частині катера запах гнилої парусини видавав свій жахливий вміст.

А Люсі, яка сиділа на колінах Ізабель, знову запитувала:

— Куди ми їдемо, мамо?

— Назад у Партаґез, люба.

— Чому?

Ізабель кинула погляд на Тома.

— Я справді не знаю чому, моя люба Люсі. Але нам треба їхати. — І вона міцно обняла дівчинку.

Пізніше Люсі зіскочила з колін матері й видерлася на Тома. Він тримав її, не промовляючи ні слова, намагаючись запам’ятати все в ній: запах її волосся, м’якість шкіри, форму маленьких пальчиків, те, як вона дихає, притуливши лице до його обличчя.

Острів поступово віддалявся, перетворюючись у власну мініатюру, а потім став просто миттю в пам’яті, яка сприймається по-різному кожним пасажиром. Том дивився на Ізабель, чекаючи, поки вона відповість поглядом, бажаючи, щоб вона подарувала йому, як у старі добрі часи, усмішку, що зазвичай нагадувала чоловікові про світло на Янусі, — незмінна, надійна точка у світі, котра означала: він ніколи не заблукає. Але сяйво зникло. Її обличчя було незворушним.

Він вимірював подорож на берег в обертах маяка.

Частина третя

Розділ 25

Щойно вони висадилися, сержант Спреґґ витягнув з кишені наручники й підійшов до Тома. Вернон Накі зупинив його, просто похитавши головою.

— Усе за процедурою, — сказав сержант з Олбані, який стояв на щабель вище від Вернона за важливістю дільниці.

— Не зважай на це. Тут же маленька дівчинка, — мовив Накі, киваючи в бік Люсі, яка підбігла до Тома й схопилася за його ногу.

— Татку, татку, візьми мене на ручки!

Коли очі дівчинки благально поглянули на нього з найбуденнішим проханням, на Томовому обличчі промайнув неприкритий біль. У верхній частині агоніса, м’ятного дерева, щебетала пара трясогузок Віллі. Том проковтнув сльози, впиваючись нігтями в долоні.

— Подивись, Лулу! Глянь, які кумедні птахи. Ти ще таких не бачила, правда? — Не спускаючи очей з пташок, він запропонував їй: — Іди і краще роздивися їх.

Біля причалу було припарковано дві автівки. Сержант Спреґґ звернувся до Тома:

— Сюди. У першу.

Том повернувся до Люсі, яка задивилася на ігри птахів, що махали своїми довгими чорними хвостами. Він уже протягнув до неї руку, але, уявивши її біль, вирішив зникнути непомітно. Однак вона помітила його рух і потягнулася до нього.

— Татку, зачекай! Візьми мене на ручки! — знову вимагала вона, але в неї виникло розуміння, що щось було не так.