Світло між двох океанів

— Час їхати, — наполягав Спреґґ, схопивши арештованого за лікоть.

Коли Том пішов, кожен крок ставав для нього дедалі болючішим. Люсі побігла за ним, розпростерши рученята.

— Татку, зачекай Лулу! — благала вона зболено, не розуміючи, що ж відбувається. Спіткнувшись і впавши долілиць, вона скрикнула, Том не витримав, розвернувся й вирвався з хватки поліцейського.

— Лулу! — Він схопив її на руки й поцілував подряпане підборіддя дівчинки. — Люсі, Люсі, Люсі, Люсі, — бурмотів Том, ніжно торкаючись губами її щоки. — Усе добре, маленька. З тобою все буде добре.

Вернон Накі, подивившись на землю, відкашлявся.

— Сонечко, мені вже час. Я сподіваюся… — Том зупинився. Поглянувши в очі дитини, погладив її волосся й поцілував наостанок. — До побачення, манюня!

Дитина не збиралася відпускати тата, тому Накі звернувся до Ізабель:

— Пані Шерборн?

Ізабель відірвала Люсі від Тома.

— Ходи, солоденька. З тобою все добре. Мамуся з тобою, — говорила вона, хоча дівчинка продовжувала кликати:

— Татку, я хочу піти з тобою! Татку!

— Тепер ти щасливий, Томе? Цього ти хотів, так? — Сльози текли по обличчю Ізабель і капали на щоку Люсі.

На якусь мить Том застиг на місці, дивлячись на зболені лиця двох найдорожчих на світі людей. Він згадав, як обіцяв Біллу Ґрейсмарку піклуватися про них та всіляко оберігати. Зрештою, йому вдалося вимовити:

— Боже, Із, мені так шкода!

Кеннет Спреґґ утратив терпець і, знову схопивши його за руку, потягнув чоловіка до автомобіля. Коли Том сідав на заднє сидіння, Люсі почала плакати.

— Татку, не йди! Будь ласка, татку! Будь ласка! — Її обличчя скривилося й почервоніло, сльози текли в розтулений рот, а Ізабель марно намагалася втішити дівчинку.

— Мамо, зупини тих дядьків! Вони нечемні. Мамо! Вони забирають татка!

— Знаю, люба, знаю. — Поцілувавши голівку Люсі, жінка тихо сказала: — Іноді люди роблять дуже погані речі, люба, дуже погані речі. — Кажучи ці слова, вона знала, що найгірше ще попереду.

Ральф спостерігав за цим із палуби катера. Коли чоловік повернувся додому, до Гільди, він подивився на дружину так, як, мабуть, не дивився жодного разу за останні двадцять років.

— Що це ти? — спитала вона, збентежена такою увагою.

— Просто… та нічого, — сказав він і, обнявши, довго не відпускав Гільду.

У своєму кабінеті Вернон Накі звернувся до Кеннета Спреґґа:

— Повторюю вам знову, сержанте. Ви не заберете його в Олбані пополудні. Він буде переданий у належний час, коли я зможу поставити йому кілька запитань.

— Усе одно він наш підсудний. Не забувайте, що Маякова служба підпорядковується Співдружності, тому все має бути зроблено як належить.

— Я знаю закони так само добре, як і ви.

Кожному поліцейському по цей бік від Перта було відомо, що Кеннет Спреґґ любив тиснути своїм авторитетом. Глибоко в ньому засіла образа, бо колись його не зарахували на військову службу, і Спреґґ намагався компенсувати це, дослужившись до сержант-майора.

— Він буде відправлений в Олбані в установленому порядку.

— Я сам розколю Шерборна. Я швидко докопаюся до суті. Оскільки я вже тут, то заберу його із собою.

— Якщо ви так цього хочете, можете ще раз повернутися по нього. Я керую цим відділком.

— Треба зателефонувати в Перт.

— Що?

— З’єднайте мене з Пертом. Почувши це від командування округу, я залишу Шерборона тут. В іншому випадку він сідає в автомобіль та їде в Олбані.

Ізабель так довго переконувала схвильовану дитину сісти в друге авто, що на момент їхнього прибуття в поліційний відділок Том уже сидів у камері.

У приймальні Люсі забралася на коліна Ізабель, вередлива та виснажена довгою подорожжю й дивними подіями. Вона продовжувала торкатись обличчя жінки, постукуючи та пощипуючи його, щоб отримати відповідь.

— Де татко? Я хочу його бачити.

Зблідла Ізабель апатично хмурилася. Знову й знов її думки розсіювалися, а увага зосереджувалася то на подряпині дерев’яної стійки, то на далекому крику сороки. Потім Люсі, яка штовхала її з метою отримати відповідь на нове запитання, примушувала Ізабель усвідомити, де саме вона була.

Старий, який прийшов оплатити штраф через те, що його худоба тинялася по шосе, стояв біля стійки, чекаючи квитанцію. Він коротав час, намагаючись пограти з Люсі в «ку-ку».

— Як тебе звати? — запитав чоловік.

— Люсі, — соромливо сказала вона.

— Це ти так думаєш, — пробурмотів з уїдливою посмішкою Гаррі Ґарстоун, поки заповнював квитанцію.

У цей момент, відсапуючись, прийшов лікар Самптон з медичною сумкою в руці. Він недбало кивнув Ізабель, але уникав поглянути їй в очі. Вона зашарілася, згадуючи свій останній огляд і його жахливий клінічний висновок.

— Сюди, сер, — сказав Ґарстоун, провівши його до задньої кімнати. Констебль повернувся до Ізабель. — Дитину повинен оглянути медик. Можете передати її мені.

— Оглянути? Навіщо? З нею все гаразд!

— Ви тут не вирішуєте, пані Шерборн.

— Я її… — Ізабель зупинилася перед тим, як вимовити слово. — Їй не потрібен лікар. Будь ласка. Майте жаль у серці!