Світло між двох океанів

Про сон не могло бути й мови. Ханна боялася, що, заплющивши очі, раптом прокинеться. Вона вийшла у задній двір і сіла на гойдалку, де колись сиділа разом із Френком та Ґрейс, дивлячись на тисячі зірок, що всіяли небо Західної півкулі; вони втішали її своєю постійністю, даючи надію. Людські життя були короткими спалахами порівняно з такими безкрайніми просторами. Але тепер вона чула брязкання іграшки, і воно давало їй надію. Це не було вигадкою. Це було талісманом любові — символом прощення з боку її батька; річчю, до якої торкались її дитина і ті, хто дуже нею дорожив. Ханна повернулася думками до навчального курсу з античної культури і міфу про Деметру та Персефону. Раптом ця стародавня історія ожила для неї, коли вона обдумувала повернення своєї доньки, де б та зараз не була.

Жінка відчувала, ні, вона знала, що її жахлива історія добігає кінця. Щойно Ґрейс повернеться до неї, життя почне новий відлік — разом вони пожинатимуть щастя, в якому їм обом так довго відмовляли. Вона помітила, що сміється над кумедними спогадами: як Френк намагається змінити підгузки; як її батько силкується зберігати спокій, коли внучка зригнула на рукав його найкращого костюма. Уперше за всі ці роки вона була сповнена захопленням. Лише б тільки протриматися до ранку.

Коли сумніви закрадалися в її думки, Ханна починала розміркувати про особливе: волоссячко Ґрейс, яке витиралось ззаду від того, що терлось об пелюшку; її нігтики, що мали півмісяць біля основи. Дитина жила в її пам’яті, й Ханна повертала її додому своєю стрімкою волею, впевнюючись, що в одному з місць на цій землі про неї знали все. Вона б так хотіла, щоб дівчинка була в безпеці!

У місті багато про це говорили. Про те, що знайшли дитячу пипку. Ні, зубне кільце. Щось на підтвердження того, що дитина померла; або щось на підтвердження того, що вона жива. Батько її вбив; батька мордували. Від м’ясника до бакалійника, від кузні до церкви, історія поповнювалась фактами й вигадками, переходячи з вуст в уста, і оповідачі завжди підносили палець до губ чи стискали їх, щоб приховати своє хвилювання.

— Пане Поттс, ми ні на хвилину не сумніваємося — ви впізнали свою покупку. Але, я думаю, ви не будете заперечувати, це не підтверджує факту, що дитина жива. — Сержант Накі намагався заспокоїти розпашілого Септимуса, який стояв перед ним з високо піднятим підборіддям і виставленими грудьми, немов професійний боксер.

— Ви повинні провести розслідування! Чому комусь потрібно було дотепер чекати, щоб надіслати це? Посеред ночі, без надії на винагороду? — Його вуса здавалися ще білішими на тлі лиця, що побагровіло.

— Попри всю повагу до вас, звідки мені, в чорта, знати?

— Годі вже цих розмов, дякую вам. Тут присутні дами!

— Перепрошую, — зморщив губи Накі. — Запевняю вас, ми будемо вести розслідування.

— Як саме? — не вгавав Септимус.

— Ми… тобто я… Ось вам моє слово, що так і буде.

Серце Ханни обірвалось. Буде саме так, як і до того. Вона все ще допізна засиджувалась, дивлячись на скриньку, чекаючи на знак.

— Так, мені потрібно сфотографувати ось це, Берні, — промовив констебль Лінч. Стоячи за прилавком фотостудії Ґатчера, він вийняв срібне брязкальце зі своєї фетрової сумки.

Берні Ґатчер скоса подивився на нього.

— Відколи це ти цікавишся дітьми?

— Відколи стало очевидно, що це речовий доказ, — відповів той.

Минув деякий час, поки фотограф налаштував своє обладнання, а Лінч озирнувся, роздивляючись портрети на стінах, які демонстрували ракурси та рамки. Його пильний погляд беземоційно проглянув фото місцевої футбольної команди, Гаррі Ґарстоуна з матір’ю, Білла та Віолетти Ґрейсмарків з їхньою дочкою та онукою.

Декілька днів після того фотографія належним чином була прикріплена на дошці оголошень усередині та ззовні поліційного відділку — брязкальце поряд з лінійкою, тут же розмістили прохання, якщо хтось упізнає його, прийти до відділку. Поряд було оголошення від Септимуса Поттса, есквайра, про те, що винагорода за інформацію, яка допоможе безпечно повернути його онуку Ґрейс Еллен Ронфельдт додому, тепер сягає трьох тисяч гіней і що всі контакти будуть триматися в суворій таємниці.

В околицях Партаґеза за тисячу гіней можна було купити ферму. А з трьома тисячами не варто й казати, які можливості відкривалися.

— Ти впевнений? — запитала мати Блуї, походжаючи кухнею, її голова була в бігудях, що їх жінка не зняла після сну. — Подумай, хлопче, заради Бога!

— Ні, я не впевнений, не до кінця впевнений, адже це було так давно. Але я ніколи не бачив нічого, що сяяло б так в дитячому ліжечку. Його руки трусилися, коли він скручував цигарку, і він возився із сірником, поки запалив його. — Мамо, що мені робити? — Краплі поту виступили на його чолі під рудими кучерями. — Я про те, що, можливо, немає сенсу в усьому цьому. Чи, напевно, мені це наснилося. — Блуї сердито згорнув цигарку й промовив: — Може, слід почекати наступної поїздки на острів і поговорити з ним тоді відверто й чесно, як чоловік із чоловіком.