Світло між двох океанів

— Якщо ти маєш на увазі Ханну Ронфельдт, то вона нічого не сказала проти Тома. Усе це почав Блуї Смарт, то він упізнав брязкальце. — Накі, зробивши паузу, продовжив: — Ізабель узагалі не вимовила ні слова. Вона відмовляється говорити, — промовив він, розглядаючи ручку з усіх боків. — Досить дивно, як на звичайну помилку, тобі не здається?

— Те, що в неї відібрали дитину, трохи зламало її.

Накі подивився на Білла.

— Тоді поясни, чому Том цього не заперечує?

— Тому що він… — Слова вилетіли, перш ніж він усвідомив сказане поліцейським, і Білл перепитав: — Як це він не заперечує?

— Там, на Янусі, він сказав нам, що до берега прибило шлюпку з дитиною та мерцем і саме він наполягав, щоб вони з Ізабель залишили малу. Він вирішив, що мати потонула, бо дитина була загорнена в жіночу кофтину. Казав, що Ізабель хотіла повідомити про все це, та він не дозволив їй. У тому, що вони були бездітні, твій зять звинувачував її. Схоже, це все була брехня, ціла шарада. Тепер ми мусимо розслідувати справу, Білле. — Поліцейський завагався, а потім знизив голос. — Виникає питання про те, як помер Френк Ронфельдт. Хто знає, що ще приховує Шерборн? Хтозна, про що змушена мовчати Ізабель? Ця справа дуже неприємна.

Місто роками не бачило такого збудження. Як сказав у пабі своєму колезі редактор газети «Саут-вестерн таймз»: «Це ніби тут об’явився Ісус Христос і пригостив усіх присутніх пивом. Возз’єднання матері й дитини, таємнича смерть і старий Поттс, що роздає гроші, як на Різдво! Народ у захваті від усього цього».

Наступного дня після повернення дитини будинок Ханни все ще прикрашали стрічки з кольорового паперу. Нова лялька з витонченим порцеляновим обличчям, що виблискувало на денному світлі, сиділа, покинута на стільці в кутку, в її широко розплющених очах світилося німе благання. На камінній полиці флегматично цокав годинник, а музична шкатулка награвала дитячу колискову, яка чомусь здавалася зловісною. Та ці звуки заглушали крики, що доносилися із заднього двору.

На траві з червоним від страху та люті обличчям ревіла дівчинка. Шкіра на її щоках була натягнута, а маленькі зубки нагадували клавіші мініатюрного піаніно. Вона намагалася втекти від Ханни, яка піднімала її щоразу, коли та виривалася з рук і знову починала верещати.

— Ґрейс, люба. Тихо, тихо. Припини, будь ласка!

Та дитина продовжувала безнадійно кричати:

— Хочу до мами. Хочу до татка. Іди геть! Ти мені не подобаєшся!

Повернення дитини матері наробило великого шелесту. Фотографи знімали, люди не скупилися на подяки та хвалу як поліції, так і Господу Богу. Пліткарки з усього міста займалися поширенням новин, радісно розповідаючи про мрійливий ​​погляд на обличчі дитини та щасливу усмішку матері.

— Бідна дитинка була такою сонною, коли її віддали мамі. Маленьке янголятко. Можна тільки подякувати милостивому Господу, що її вирвали з лап того жахливого чоловіка! — сказала Фанні Дарнлі, котра тепер лише тим і займалася, що витягувала інформацію з матері констебля Ґарстоуна. Проте Ґрейс була не сонною, а апатичною від сильного снодійного, яке впорскував їй лікар Самптон, коли стало зрозуміло, що розлука з Ізабель спричинила в дівчинки істерику.

Тепер Ханна була затиснута протистоянням зі своєю переляканою дочкою. Усі ці роки вона тримала її у серці, але їй і на думку не спадало, що дитина могла бачити це по-іншому. Коли Септимус Поттс прийшов у сад, він не наважився б сказати, яка з двох постатей виглядала більш засмученою.

— Ґрейс, я не зроблю тобі боляче, дитинко. Ходи до мами! — благала Ханна.

— Я не Ґрейс! Я Люсі! — кричала мала. — Я хочу додому! Де мама? Ти не моя мамуся!

Поранена кожною фразою, Ханна лише бурмотіла:

— Я так сильно люблю тебе. Стільки часу…

Септимус згадав власну безпорадність, коли Ґвен приблизно в тому ж віці продовжувала вимагати свою матір, ніби він переховував покійну дружину десь у будинку. Йому й досі ставало важко дихати від цих спогадів.

Ханна помітила батька. З виразу його обличчя вона зрозуміла, як він оцінює ситуацію, і відчула укол приниження.

— Дай їй час звикнути до тебе. Будь терплячою, Ханні, — сказав Септимус.

Дівчинка знайшла безпечний куточок позаду старого лимонного дерева та кущика фізаліса, де вичікувала, готова зірватися з місця будь-якої миті.

— Вона уявлення не має, хто я, тату. Найменшого уявлення. Звичайно, вона не підійде до мене, — заплакала Ханна.

— Вона повернеться, — сказав Септимус — Вона або втомиться й засне там, або зголодніє та вийде. У будь-якому випадку треба почекати.

— Я знаю. Вона повинна знову звикнути до мене.

Септимус поклав руку їй на плече.

— Про «знову» не йдеться. Ти для неї абсолютно нова людина.

— Спробуй ти. Будь ласка, може, вона до тебе вийде… Від Ґвен вона теж утекла.

— Дівчинка побачила достатньо нових облич на сьогодні. Навіщо їй на довершення ще й моя страшна пика. Дай їй трохи миру й спокою.

— Чим я все це заслужила, тату?

— Тут немає твоєї провини. Вона — твоя дочка, і вона там, де повинна бути. Просто дай їй час, доню. Дай їй час. — Він погладив Ханну по волоссю. — А я простежу, щоб той Шерборн дістав по заслузі. Обіцяю!