Світло між двох океанів

Людина має певні межі того, що може витримати. Він бачив це досить часто. Відважні хлопці були готові завдати фрицам страху й переживали обстріли, сніг, воші та бруд іноді роками, а потім щось у них просто ламалося, і вони закривалися в собі так глибоко, що їх ніхто не міг зачепити. Або розверталися до вас, ішли на вас із багнетом, сміючись, як маніяки, і плачучи водночас. Боже милий, він подумав про свій стан перед тим, як усе було скінчено…

Хто він такий, щоб судити Ізабель? Вона просто дійшла до межі, от і все. У кожного є такий рубіж. У всіх. І, забравши від неї Люсі, він довів дружину до цього.

Пізно вночі Септимус Поттс стягнув черевики й поворушив пальцями ніг у тонких вовняних шкарпетках. Він застогнав від знайомого хрусту в спині. Чоловік сидів збоку на твердому евкаліптовому ліжку, вирізьбленому з дерева, зрубаного в його лісі. Єдиним звуком у величезній кімнаті було цокання дорожнього годинника на тумбочці. Оглядаючи свою розкішну спальню — накрохмалена білизна, виблискуючі меблі, портрет покійної дружини Еллен — при світлі електричних ламп, затінених матовими рожевими абажурами, він зітхнув. Образ його онуки, засмученої та переляканої, і досі стояв перед очима. Маленька Ґрейс, яку всі, крім Ханни, вважали мертвою. Життя. Хто ж знав, що все так обернеться?

Це горе, цей відчай через утрату матері… Він ніколи не думав, що побачить щось подібне знову після смерті Еллен, поки не зіткнувся зі своєю онукою в саду. Коли чоловік подумав, що життя зіграло з ним усі можливі жарти, воно, як злий шулер, витягнуло нову карту. Септимус знав, через що тепер проходить дівчинка. У його душу закралися сумніви. Можливо… це було надто жорстоко — тримати її подалі від тієї Шерборн…

Поттс ізнову подивився на портрет Еллен. У Ґрейс була така сама лінія підборіддя. Може, вона виросте такою ж красунею, як її бабуся. У мріях він перенісся у всі наступні святкування Різдва та днів народження. Єдине, чого хотів, — щаслива сім’я. Він згадав мученицьке обличчя Ханни, з провиною подумав, що такий же вигляд був у неї, коли він намагався перешкодити їй вийти заміж за Френка.

Ні, дитині місце тут, у її справжній родині. З неї пилинки здуватимуть. Поступово вона звикне до справжнього дому та рідної матері. Тільки б Ханна змогла все це витримати.

Поттс відчув, як з його очей бризнули сльози, і ледь стримував гнів. Хтось повинен за це заплатити. Хтось має страждати так, як увесь цей час страждала його донька. Як можна було знайти немовлятко й залишити собі наче сувенір?

Чоловік відкинув нав’язливі сумніви. Він не міг змінити минуле й роки, коли відмовлявся визнати існування Френка, але може зробити щось для Ханни тепер. Шерборни будуть покарані. Він про це подбає.

Поттс вимкнув лампу, спостерігаючи, як у місячному світлі поблискувала срібна рамка фотографії Еллен, і відкинув думки про те, що ж у цю ніч відчували Ґрейсмарки.

Розділ 27

Відколи Ізабель повернулася, вона постійно ловила себе на тому, що шукає Люсі. Де ж вона могла подітися? Чи не час їй спати? Що приготувати їй на обід? Тоді мозок жінки виправляв її, нагадував про те, що трапилося, і вона проходила через біль втрати знову й знов. Що відбувалося з її дочкою? Хто годував її? Роздягав? Люсі, напевне, зовсім розгублена.

Згадка про обличчя дівчинки, коли та була змушена проковтнути гірке снодійне, здушила горло Ізабель. Вона спробувала стерти це іншими спогадами: Люсі гралася в піску; Люсі, тримаючись за ніс, стрибнула у воду; її обличчя, коли вона спала вночі, спокійне, безтурботне, досконале. Немає більш дивовижного видовища у світі, ніж ваша дитина під час сну. Усе тіло Ізабель несло на собі відбитки дівчинки: пальці пам’ятали гладкість її волосся, коли вона розчісувала його, стегна — вагу дівчинки й те, як міцно вона охоплювала ногами мамину талію; Ізабель пам’ятала теплу м’якість її щік.

Поки вона жила цими спогадами, шукала в них відраду, як нектар у квітах, котрі в’янули, над нею нависало щось темне, щось, на що вона боялася поглянути. Воно приходило до неї в снах, розпливчасте й жахливе. Воно кликало її: «Ізі! Ізі, любове моя…» Але вона не могла повернутися до нього й струшувала плечима, ніби боячись, що її схоплять. Задихаючись, жінка прокидалася з болем у животі.

У той же час батьки Ізабель сприйняли її мовчання за недоречну відданість. «Мені нічого сказати» — були єдині її слова того дня, коли вона вперше прийшла додому, і вона повторювала їх щоразу, коли Білл і Віолетта робили спроби заговорити про Тома і те, що сталося.

Камери в поліційному відділку, як правило, служили для того, щоб дати можливість п’яним проспатися або заспокоїти розгніваного чоловіка й узяти з нього обіцянку не вирішувати все кулаками. Досить часто чергові навіть не замикали двері камери, а якщо на їхній зміні був хтось, кого вони знали, нерідко тягнули його до кабінету, щоб скоротати час за грою в карти, чудово знаючи, що ув’язнений не втече.