Світло між двох океанів

— І він надзвичайно задоволений, що ваша дружина не підтверджуватиме вашу розповідь про те, що Ронфельдт уже був мертвий, коли ви його знайшли. — Адвокат накручував на палець малинову стрічку, якою перев’язували справу. — Вона, напевно, відчуває до вас відразу. — Розкрутивши стрічку, він повільно продовжив: — Можливо, ненавидить, бо ви примусили її брехати про дитину. А може, тому, що ви вбили людину. Але найбільш імовірним я вважаю те, що вона ненавидить вас, бо ви видали таємницю.

Том не відповів.

— Довести, як саме помер той хлопець, — справа обвинувачення. З тілом, що пролежало в землі майже чотири роки, зробити це непросто. Там майже нічого не залишилося. Немає ні тріщин, ні зламаних кісток. Лише записи лікаря про його хворе серце. Зазвичай коронер виносить відкритий вердикт. Якщо ви зізнаєтесь і відкриєте всю правду.

— А якщо я визнаю себе винним за всіма звинуваченнями, скажу, що примусив Ізабель підкорятися, а інших доказів не виявиться, її ніхто не зачепить, так?

— Так, але…

— Тоді я все беру на себе.

— Проблема в тому, що на вас можуть навісити набагато більше, ніж ви розраховуєте, — сказав Фіцджеральд, збираючи папери в портфель. — У нас немає ані найменшого уявлення відносно того, що ваша дружина, коли раптом заговорить, розкаже про те, що ви зробили чи не зробили. На вашому місці я б добряче все обдумав.

Якщо люди витріщалися на Ханну ще до того, як повернулася Ґрейс, то тепер вони почали ще більше приглядатися до неї. Після зустрічі матері й доньки вони очікували якоїсь дивовижної трансформації, як у хімічній реакції. Але з цього боку їх чекало розчарування: дитина була засмучена, а мати знервована. Замість того щоб запалити свої щоки рум’янцем, Ханна стала більш виснаженою, а кожен плач Ґрейс примушував її задумуватися над тим, чи правильно вона вчинила, забравши дівчинку.

Старі вахтові журнали з Януса поліцейські вилучили, коли досліджували почерк на листах до Ханни. Помилки не було, той самий рівний стиль письма в обох зразках. Не виникало проблем і з брязкальцем, яке впізнав Блуї. Лише дитина змінилася так, що її не можна було впізнати. Ханна вручила Френкові крихітне темноволосе маля вагою дванадцять фунтів, а доля повернула їй перелякану норовливу біляву дівчинку-підкидька, яка могла стояти, ходити і ревіти, поки обличчя не багровіло та з підборіддя не починали скапувати сльози. Упевненість, із якою Ханна справлялася з немовлям у перші тижні його життя, швидко звелась нанівець. Ритми близькості, розуміння з півслова, котрі, як сподівалася Ханна, скоро відновляться, були загублені для неї: дитина відповідала непередбачено. Вони нагадували двох танцюристів, що ніяк не могли попасти в такт.

Ханну шокували моменти, коли вона втрачала терпіння, бо дочка, яка спершу їла, спала та купалася тільки після запеклих баталій, пізніше просто замкнулася в собі. Після стількох років мрій про свою донечку Ханні навіть у найгіршому кошмарі не могло наснитися таке жахіття. У відчаї вона повела дитину до лікаря Самптона.

— Ну, — сказав пухкий лікар, відклавши стетоскоп на стіл, — фізично вона абсолютно здорова. — Він штовхнув банку драже в напрямку Ґрейс. — Пригощайтеся, юна леді.

Дівчинка, все ще налякана їх першою зустріччю в поліційному відділку, навіть не поворушилася. Ханна взяла банку і сама запропонувала їй.

— Візьми, люба, вибирай будь-який колір.

Але її дочка відвернулася й почала накручувати пасмо волосся довкола пальця.

— І, кажете, вона мочиться в ліжко?

— Часто. Безумовно, що в її віці це не зовсім нормально…

— Хіба я маю вам нагадувати, що вся ця ситуація не є нормальною? — Він подзвонив у дзвіночок на столі, і після стриманого стукоту у двері до кабінету ввійшла сива жінка.

— Пані Фрипп, виведіть крихітку Ґрейс і займіть її чимось, поки я перекинуся слівцем з її матір’ю.

Жінка посміхнулася.

— Ходи, дорогенька, давай подивимося. Напевно, ми зможемо знайти десь печиво для тебе, — сказала вона й вивела мляву дитину.

— Я не знаю, що робити, що сказати, — почала Ханна. — Вона й досі питає про… — жінка завагалася, — про Ізабель Шерборн.

— І що ви кажете про неї?

— Нічого. Я кажу, що я її мама і я люблю її. Я…

— Але ви повинні щось сказати про пані Шерборн.

— Однак що саме?

— Можна сказати, що вони з чоловіком змушені були поїхати.

— Поїхати? Куди? Навіщо?

— У такому віці це не має значення. І вона одержить відповідь на своє запитання. Поступово дівчинка забуде, якщо нічого не нагадуватиме їй про Шерборнів. Вона звикне до нового дому. Я бачив це досить часто при всиновленні сиріт тощо.

— Але вона в такому стані. Я просто хочу, щоб їй було краще.

— Боюся, пані Ронфельдт, омлет не приготуєш, не розбивши яєць. Доля роздала цій дівчинці непрості карти, і тут нічого не вдієш. Зрештою ті люди зникнуть з її спогадів, якщо вона не контактуватиме з ними. А поки що капніть їй снодійного у випадку надмірної стривоженості чи неспокою. Їй це не зашкодить.

Розділ 28

— Тримайся подалі від цього чоловіка, ти мене чуєш?

— Я повинен побачитися з ним, мамо. Він уже стільки часу в карцері! І все це моя провина! — картав себе Блуї.