Світло між двох океанів

— Слухай, ти ж навіть не подивилася на неї. — Ханна зітхнула й зробила нову спробу. — Просто одну сторінку. Давай прочитаємо одну сторінку, і якщо тобі не сподобається, то перестанемо.

Дівчинка вихопила книжку з її рук і кинула в Ханну, кутик улучив у щоку біля самого ока. Тоді Ґрейс метнулася до виходу з кімнати, пролетівши повз Ґвен, яка заходила.

— Гей, панянко! — промовила Ґвен. — Що ти зробила з Ханною? Повернись і попроси вибачення!

— Залиш її, Ґвен, — сказала Ханна. — Вона ненавмисне. Це просто випадковість. — Жінка підняла книжку і дбайливо поклала її на полицю. — Я тут подумала, може, на вечерю приготувати курячий суп. Усі люблять курячий суп, так? — запитала вона не зовсім впевнено.

Через кілька годин, стоячи на колінах, вона витирала суп, який її дочка виблювала на підлогу.

— Якщо добре подумати, то що ми про нього знаємо? Всі розповіді про те, що він із Сиднея, можуть бути вигадкою. Напевно нам відомо лише те, що він точно не з Партаґеза. — Віолетта розмовляла з Біллом, поки їхня дочка благополучно спала. — Що він за людина? Дочекався, коли Ізі не змогла жити без дитини, а тоді відібрав її. — Очі жінки розглядали фотографію внучки. Вона забрала її з полиці над каміном і ховала в нижній шухляді комода під постільною білизною.

— Добре, Ві, до чого ти ведеш? Га?

— Заради Бога! Навіть якщо він не тримав рушницю біля її голови, він все одно відповідальний за це. Вона була явно сама не своя, втративши третю дитину. Хто звинувачуватиме її за це… Він мав дотримуватися правил тоді, якщо і справді хотів це зробити. А не задкувати через багато років, коли історія зачепить стількох людей. Білле, ми живемо з тими рішеннями, що самі приймаємо. Це і є хоробрість. Відповідати за наслідки своїх помилок.

Білл нічого не сказав, і, переставляючи мішечки з лаванди, вона продовжувала:

— Це неначе втирати сіль у рану, поставити власну нечисту совість вище того, що стане з Ізабель, Люсі чи, — вона поклала свою руку на чоловікову, — з нами, якщо на те пішло. Він узагалі про всіх нас не думав. Наче ми досі недостатньо настраждалися. — В її очах блиснули сльозинки. — Наша маленька онука. Уся та любов… — Жінка повільно закрила шухляду.

— Ві, люба! Я знаю, що тобі важко, знаю, — сказав чоловік і, притуливши до себе дружину, помітив, що її волосся густо вкрилося сивиною. Вони стояли, обіймаючись, Віолетта плакала, а Білл промовив: — Я був таким дурнем, коли повірив, що погані дні закінчилися. — Раптом він також схлипнув і обійняв дружину ще міцніше, наче це справді могло захистити його сім’ю від нових потрясінь.

Прибравши підлогу і дочекавшись, коли дочка нарешті заснула, Ханна сіла біля маленького ліжка й почала розглядати її. Удень зробити це неможливо. Ґрейс ховала обличчя, якщо думала, що за нею спостерігають. Вона поверталася спиною або вибігала в іншу кімнату.

Тепер, при світлі єдиної свічки, Ханна могла розгледіти кожну рисочку, й у вигині щоки, у формі брів вона бачила Френка. Її серце заскиміло. Вона майже повірила, що коли заговорить до сплячої фігури, то їй відповість Френк. Відкидаючи тіні, котрі рухалися в такт дихання дівчинки, полум’я вловлювало золотистий відблиск її волосся або блискучу тонку ниточку слини, що стікала з кутика напівпрозорого рожевого ротика.

Ханна повільно усвідомила, що в глибині душі мріє, щоб Ґрейс могла так спати декілька днів чи навіть, у разі потреби, кілька років, поки спогади про всіх тих людей, про те життя не відступлять. Жінка відчувала всередині своєрідну порожнечу, яка з’явилася, коли вона вперше побачила муку на обличчі поверненої дитини. Якби тільки тут був Френк. Він знав би, що робити, як через це пройти. Хоча життя збивало його з ніг стільки разів, чоловік завжди підводився з посмішкою і без будь-яких образ.

Спогади переносять Ханну в ту пору, коли в ліжечку лежало її малесеньке ідеальне немовля, що народилося лише тиждень тому. Вона знову почула колискову Френка: «Schlaf, Kindlein, Schlaf» — «Спи, дитинко, спи». Ханна згадала, як він заглядав у ліжечко і шепотів їй щось німецькою мовою.

«Я прошепотів їй щось хороше, щоб їй наснилися гарні сни, — казав він. — Поки людина думає про хороше, вона може бути щасливою. Я це знаю».

Ханна випросталася. Цього спогаду достатньо, щоб надати їй сміливості на наступний день. Ґрейс — її дочка. Щось у душі дитини, безумовно, пам’ятає її і, зрештою, впізнає. Усе поступово стане на свої місця, як каже батько. Незабаром дівчинка знову буде її, і вона відчує ту ж радість, що і в день, коли Ґрейс народилася. Ханна тихо задмухала свічку, вийшла з кімнати доріжкою світла, яке ковзало підлогою від прочинених дверей. Лягаючи у своє ліжко, жінка здивувалася, наскільки воно порожнє.

Ізабель блукала вулицею. Була третя ранку. Вона вислизнула через задні двері батьківського будинку. Примарний евкаліпт тримав двома своїми довгими, схожими на тонкі пальці, гілками місяць. Під босими ногами порипувала суха трава, коли вона йшла від жакаранди до нуйтсії[13], від нуйтсії до жакаранди: колись багато років тому тут були ворота для гри в крикет.