Світло між двох океанів

До обіду, коли Ханна ридала на кухні, соромлячись свого спалаху гніву, її дочка знову грала в гру, але тепер трьома прищіпками.

Ханна допізна не лягала, шиючи та ріжучи, і вранці дівчинка, прокинувшись, побачила на подушці нову ганчір’яну ляльку, маленьку дівчинку, на фартушку якої було вишито «Ґрейс».

— Мамо, я не можу викинути з голови думку про те, що з нею зараз відбувається, — сказала Ізабель, коли дві жінки сиділи на плетених кріслах під дашком у задній частині будинку. — Вона сумуватиме за нами, за домом. Бідолаха не розуміє, що коїться.

— Знаю, люба, я знаю, — відповіла мати.

Віолетта зробила донці чашку чаю і поставила їй на коліна. Дочка змінилася, змарніла: запалі очі з темними колами, тьмяне та заплутане волосся.

Ізабель уголос проговорила думку, що прийшла їй у голову, можливо, зробивши це, щоб краще зрозуміти її:

— Похорону так і не було…

— Що ти маєш на увазі? — запитала Віолетта. Ізабель останнім часом говорила не дуже зв’язно.

— Усе, що я втрачала, завжди зникало в нікуди. Може, якби були похорони, все було б інакше. Від Г’ю залишилося фото з могили в Англії. Алфі — просто ім’я на меморіалі. Мої перші троє немовлят, — троє, мамо, — над їхніми могилами ніколи не служили молебень. А тепер… — вона розридалася, — Люсі…

Віолетта була рада, що їй не довелося справляти похорони синам. Похорони були доказом. Безперечним. Похорони означали визнання того, що її хлопчики були мертвими. І похованими. Це стало би зрадою. А якщо похоронів не було, це означало, що одного чудового дня вони можуть весело ввірватися на кухню і запитати, що на вечерю, і сміятися з нею над тією безглуздою помилкою, яка примусила її на мить повірити, — уявити собі, — ніби вони пішли назавжди.

Віолетта уважно обдумувала кожне слово.

— Мила, Люсі не померла. — Ізабель, здавалося, не звертала уваги на зауваження, і її мати насупилася. — Усе це не твоя вина, люба. Я ніколи не пробачу цього чоловіка.

— Я думала, мамо, що він любить мене. Він сказав мені, що для нього я найдорожча у світі. А потім зробив таку жахливу річ…

Пізніше, коли Віолетта полірувала срібні рамки зі світлинами своїх синів, вона всоте прокручувала цю ситуацію в голові. Якщо ти полюбиш дитину всім серцем, немає понять «правильно» чи «неправильно».

Вона знала жінок, котрі народжували дітей від чоловіків, яких вони ненавиділи, чи навіть від ґвалтівників. І жінки гаряче любили своїх діточок, весь час ненавидячи ту тварюку, що була їхнім батьком. Віолетта занадто добре знала: від любові до дитини себе не захистиш.

Розділ 29

— Чому ти захищаєш її?

Питання застало Тома зненацька. Він насторожено подивився на Ральфа крізь ґрати.

— Друже, це ж ясно як Божий день. Щойно я згадую Ізабель, ти починаєш безглуздо поводитися й мелеш усякі дурниці.

— Я повинен був захищати її краще. Захистити її від мене.

— Не верзи нісенітниць.

— Ральфе, ти був мені добрим другом. Але ти багато чого про мене не знаєш.

— Однак також і знаю про тебе чимало, хлопче.

Том підвівся на ноги.

— Ти вже з двигуном розібрався? Блуї казав, що з ним були проблеми.

Ральф уважно подивився на нього.

— Так, справи не дуже добрі.

— Багато років цей катер вірно служив тобі.

— Так. Я завжди йому довіряв і не думав, що він колись підведе мене. Фримантл має намір списати його. — Він подивився Тому в очі. — Ми всі так скоро помираємо. Чому ж ти хочеш викреслити кращі роки свого життя?

— Ральфе, кращі роки мого життя давно минули.

— Нісенітниця, і ти це знаєш! Саме час оговтатися й почати щось робити! Заради Бога, повертайся до тями.

— І що ти пропонуєш мені зробити?

— Розповісти кляту правду, якою б вона не була. Брехня до добра не доведе.

— Іноді й правда теж… Люди можуть багато витримати. Ральфе, я знаю це краще за інших. Ізі була звичайною щасливою дівчинкою, поки не сплуталася зі мною. Нічого з цього не трапилося б, якби вона не опинилась на Янусі. Вона думала, що там рай. Вона уявлення не мала, яка в неї там роль. Не треба було привозити її на острів.

— Томе, вона доросла жінка.

Шерборн подивився на шкіпера, зважуючи свої наступні слова.

— Ральфе, я знав, що колись це трапиться. Урешті-решт гріхи настигнуть тебе. — Він зітхнув і почав розглядати павутину в кутку камери, на ній, немов забуті різдвяні прикраси, висіло кілька мух. — Я мав померти багато років тому. Тільки Бог знає, скільки разів я міг впіймати кулю чи напоротися на багнет, — так довго Він беріг мене за буремних часів. — Він глитнув. — Ізі й так дуже важко без Люсі. Тут вона просто не витримає. Ральфе, це єдине, що я можу зробити для неї. Тепер я маю загладити свою провину лише так.

— Це нечесно. — Дитина знову й знову повторювала такі слова, уже не скиглячи, а відчайдушно намагаючись пояснити. Вона неначе втовкмачувала англійську фразу іноземцю. — Це нечесно. Я хочу додому.

Іноді Ханні вдавалося відвернути її увагу на кілька годин. Вони разом готували тістечка, вирізали паперові ляльки, сипали крихти для кропивників, щоб малесенькі пташки прилітали аж під двері, стрибали на тонких, мов дротики, ніжках та ласували черствим хлібом, тішачи Ґрейс.