Світло між двох океанів

— Давай просто прогуляєшся зі мною. Я лише заскочу до крамниці пана Мушмора. Мені потрібно докупити вовну для покривала.

Нема більше кумедних светриків, немає мініатюрних батистових платтячок. Цими днями Віолетта знову плела гачком покривала для тих бідолах, що й досі нудяться в Будинку репатріації. Це займало її руки, навіть якщо не завжди захоплювало думки.

— Мамо, мені справді не хочеться. Давай я залишусь удома.

— Ходи, люба, ходи!

Коли вони йшли вулицею, люди намагалися не витріщатися на них. Дехто ввічливо посміхався, але не було колишнього: «Як справи, Ві?», або: «Побачимося в неділю в церкві?» Ніхто не знав, як ставитися до цього трауру, що був не за померлим. Дехто навіть переходив на протилежний бік вулиці, щоб уникнути їх. Містяни читали газети, щоб знайти хоч якісь крихти інформації, однак останнім часом усе стихло.

Коли Віолетта з дочкою ввійшли до галантерейної крамниці, Фанні Дарнлі, яка саме виходила, аж ахнула й зупинилася біля виходу із широко розплющеними очима, смакуючи бентежну ситуацію.

У крамниці пахло лавандовою поліроллю та ароматичною сумішшю із сухих пелюсток троянд, виставлених у кошику біля касового апарата. На найвищих полицях лежали сувої тканин: дамаст і муслін, льон та бавовна. Там же були й нитки всіх кольорів веселки, і клубки вовни, що нагадували хмаринки. На прилавку, де пан Мушмор саме обслуговував літню жінку, були розкладені зразки мережива — густого, тонкого, брюссельського, французького. Від прилавка в дальньому кутку по обидва боки стояли столи зі стільцями для зручності клієнтів.

За одним зі столиків спиною до Ізабель сиділи дві жінки. Одна з них була білявка, інша, темноволоса, розглядала сувій блідо-лимонного полотна, розгорнутого перед нею. Біля жінки, похнюпившись і крутячи в руках ганчірну ляльку, сиділа маленька світловолоса дівчинка в бездоганній рожевій сукні з оборками та в білих шкарпетках, прикрашених мереживом.

Поки жінка розглядала тканину, розпитуючи продавця про ціну та метраж, дівчинка підвела очі, щоб подивитися, хто прийшов. Вона впустила ляльку і сповзла зі стільця.

— Мамо! — вигукнула й стрімко помчала до Ізабель. — Мамо! Мамо!

Перш ніж хоч хтось зрозумів, що трапилося, Люсі обвила руками Ізабель, учепилася в неї, наче краб.

— Люсі! — Ізабель схопила та обійняла дівчинку, дозволяючи їй заритися в неї обличчям. — Люсі, моя люба!

— Та погана леді забрала мене, мамо! Вона навіть била мене! — Дитина пхинькала, вказуючи на Ханну.

— Моя бідолашко, моє сонечко! — Ізабель притисла дівчинку до себе, схлипуючи від можливості доторкатися до неї.

Ноги дитини щільно обвили талію жінки, а голова примістилася під її підборіддям, як остання частина головоломки. Ізабель не звертала уваги ні на кого й ні на що.

Ханна ошелешено дивилася: принижена та в розпачі від того, що Ґрейс, мов магнітом, тягло до Ізабель. Уперше вона усвідомила масштабність крадіжки. Перед жінкою було свідчення того, що в неї вкрали. Вона побачила сотні днів і тисячі обіймів, які поєднували Ізабель та Ґрейс, усю викрадену любов. Її ноги тремтіли, вона боялася впасти. Ґвен поклала руку їй на плече, не знаючи, що робити.

Ханна спробувала перебороти приниження й стримати сльози. Та жінка і дитина переплелися як єдине ціле, котре ніхто й ніщо у світі не могли роз’єднати. Намагаючись залишатися у вертикальному положенні, щоб зберегти хоч трохи гідності, Ханна відчула порив нудоти. Намагаючись дихати спокійно, вона взяла сумку з прилавка і пішла настільки впевнено, наскільки могла, до Ізабель.

— Ґрейс, дитинко, — вимовила вона. Ізабель і дівчинка, яка міцно трималася за неї, навіть не поворухнулися. — Ґрейс, дитинко, час повертатися додому. — Вона простягла руку, щоб торкнутися дівчинки, яка кричала; та не просто верещала, а з усіх сил волала вбивчі слова, що чулися й на вулиці:

— Мамо, хай вона піде! Мамо, прожени її!

Біля крамниці зібрався невеликий натовп: оторопілі чоловіки та нажахані жінки. Обличчя дівчинки спотворилося та побагровіло.

— Будь ласка, мамо! — Вона благала, обхопивши крихітними рученятами обличчя Ізабель, викрикуючи слова, наче щоб подолати відстань або глухоту. Проте Ізабель мовчала.

— Може, ми… — фразу Ґвен перебила її сестра.

— Відпусти її! — крикнула Ханна, не в змозі назвати Ізабель по імені. — Ти вже достатньо зробила, — вона продовжила спокійніше, та в голосі відчувалася гіркота.

— Як можна бути такою жорстокою? — вибухнула Ізабель. — Хіба ви не бачите, в якому вона стані? Ви ж не знаєте найважливіших речей: чого вона потребує, як її доглядати! Якщо у вас немає до неї серця, то хоч проявіть здоровий глузд!

— Відпусти мою дочку! Негайно! — вимагала Ханна, трусячись.

Жінка прагнула вилетіти з крамниці, щоб розірвати той магнітний зв’язок. Вона відтягла дитину від Ізабель, схопивши її за талію, та дівчинка пручалася й кричала:

— Мама! Я хочу до мами! Відпусти!

— Усе добре, люба, — сказала Ханна. — Я знаю, що ти засмучена, але ми не можемо залишитися. — Жінка намагалась заспокоїти дитину словами, але зберігала достатньо сильну хватку, щоб та не вивернулася й не втекла.