Світло між двох океанів

— Навіщо це все? Я сказав вам, що відповідаю за те, що залишив Люсі. Я сказав вам, що той чоловік був мертвим, коли прибило човен. Я поховав його. Це теж на моїй відповідальності. Що ще ви хочете?

— О, який він хоробрий, чесний і насолоджується таким життям, якщо готовий іти до в’язниці, — передражнив його Спреґґ. — Та мене не обдуриш, друже, розумієш? Надто багато на себе береш, хіба що намагаєшся приховати вбивство. — Непорушність Тома розлютила його ще більше, і він продовжив:

— Я бачив таких, як ти, і раніше. Достатньо триклятих героїв війни. Повернулися сюди, сподіваючись, що їх боготворитимуть до кінця їхнього життя. Звисока дивилися на тих, хто не у формі. Але війна давно скінчилася. І Бог свідок, у скількох із вас після повернення відразу вискочили клепки. Те, як ви там виживали, не спосіб жити в цивілізованій країні. Ти не вийдеш сухим із води.

— Це взагалі не стосується війни.

— Хтось повинен встати на захист порядності, і тут цим займатимусь я!

— А хто захищатиме здоровий глузд, сержанте? Заради Бога, подумайте про це! Я міг би все заперечувати. Я міг би сказати, що Френка Ронфельдта навіть у човні не було. Ви б нічого не дізналися. Я сказав правду, тому що хотів, щоб його дружина дізналася, що трапилось, і тому, що він заслужив на гідне поховання.

— Або, може, ти сказав половину правди, щоб полегшити свою совість і отримати м’якіше покарання.

— Скажіть мені, який у цьому сенс.

Сержант холодно поглянув на нього.

— Згідно із записами, семеро людей загинуло в тій твоїй кулеметній авантюрі. Про мене, це свідчить, що ти людина жорстока. Безжальний убивця. Твій героїзм може випливти в смертну кару, — сказав він, збираючи свої записи. — Важко бути героєм, коли ти гойдаєшся на мотузці.

Поліцейський закрив теку і покликав Гаррі Ґарстоуна, щоб той відвів ув’язненого до камери.

Розділ 31

Після інциденту в крамниці Ханна намагалася не виходити за межі дому, а Ґрейс знову замкнулась, незважаючи на всі зусилля її матері.

— Я хочу додому. Я хочу до мами, — скиглила дівчинка.

— Ґрейс, люба, я твоя мама. Я знаю, що ти заплуталась. — Ханна торкнулась пальцем підборіддя дівчинки. — Я люблю тебе, відтоді як ти народилася. Я так довго чекала твого повернення додому. Колись ти зрозумієш, обіцяю.

— Я хочу до татка! — продовжувала дитина, відкинувши палець жінки.

— Татко не може бути з нами. Але він тебе дуже любив. Сильно-сильно. — І вона згадала Френка з дитиною на руках.

Дівчинка дивилася на Ханну то з подивом, то з гнівом і, нарешті, з приреченістю.

Наступного тижня, повертаючись додому від своєї кравчині, Ґвен знову й знову прокручувала в голові ту ситуацію. Вона хвилювалася, що стане з її племінницею, хіба можна дитині так страждати. Ґвен більше не могла сидіти згорнувши руки.

Дійшовши до кінця парку, обсадженого кущами, вона звернула увагу на жінку, яка сиділа на лавці, дивлячись удалечінь. Спершу Ґвен помітила гарний відтінок її зеленої сукні. А тоді зрозуміла, що то Ізабель Шерборн. Вона швидко пройшла повз, але Ізабель і не могла вгледіти її, адже була ніби в трансі. Наступного дня і через день Ґвен бачила її на тому самому місці в такому ж напівнепритомному стані.

Хто міг сказати, чи ця ідея з’явилася у Ґвен до того, як Ґрейс повиривала всі сторінки зі збірки казок? Ханна насварила дівчинку, а потім зі сльозами на очах почала збирати сторінки першої та єдиної книжки, яку Френк купив своїй дочці, — казки братів Гримм німецькою мовою, з майстерно виконаними акварельними ілюстраціями.

— Що ти зробила з татковою книжкою? Люба, як ти могла?

У відповідь дівчинка залізла під ліжко й скрутилася в клубочок, щоб її не змогли дістати звідти.

— Після Френка так мало залишилося… — знову захлипала Ханна, тримаючи в руках відірвані сторінки.

— Знаю, Ханні, знаю. А Ґрейс — ні. Вона зробила це ненавмисно. — Ґвен поклала руку на плече сестри. — Ось що, ти йди приляж, а я візьму її на прогулянку.

— Вона повинна звикнути до власного дому.

— Ми просто навідаємо тата. Йому це сподобається, а їй піде на користь свіже повітря.

— Ні, я справді не хочу…

— Та ну, Ханні. А тобі краще відпочити.

Ханна зітхнула:

— Добре. Але тільки туди і назад.

Коли вони вийшли на вулицю, Ґвен дала племінниці іриску.

— Ти, напевно, хотіла цукерку на паличці, правда, Люсі?

— Так, — відповіла дитина і схилила голову набік, здивувавшись тому, як її назвали.

— Тепер будь хорошою дівчинкою, і ми підемо провідаємо дідуся.

Очі Люсі блиснули при згадці людини з великими конями та високими деревами. Вона йшла, смокчучи іриску. Дитина не посміхалася, але не кричала й не скиглила, відзначила Ґвен.

Правду кажучи, не було потреби йти парком. Вони могли б дістатися до будинку Септимуса швидше через цвинтар та методистську церкву.

— Утомилась, Люсі? Чому б нам трохи не перепочити? Це довга дорога до дідуся, а ти ще така маленька…

Дівчинка просто продовжувала щипати пальчиками, мов пінцетом, іриску, досліджуючи її липкість. Краєм ока Ґвен побачила на лавці Ізабель.

— Біжи вперед, до лавки, а я піду слідом за тобою.