Світло між двох океанів

Ґвен, поглянувши на Ізабель, у розпачі похитала головою. Потім вона повернулася до племінниці.

— Тихо, тихо, пташечко. Не плач! — Вона промокнула обличчя дівчинки ніжною мереживною хусточкою. — Йдемо додому й пошукаємо для тебе іриску. Табата-Теббі сумуватиме за тобою. Ходи, люба! — Продовжуючи ніжно розраджувати Ґрейс, мама та тітка підійшли з нею до виходу. У дверях Ґвен знову обернулася й побачила в очах Ізабель відчай.

На якусь мить усі завмерли. Ізабель не наважувалася поворухнутися, наче боялась утратити відчуття близькості до дочки. Віолетта з викликом поглянула на продавців крамниці, щоб вони стрималися від зауважень. Нарешті хлопчина, що розвертав сувій лляної тканини, почав знову згортати його.

Ларрі Mушмор отямився й запитав стару пані, яку саме обслуговував:

— Ви хочете тільки два ярди? Цього мережива?

— Так-так, тільки два ярди, — відповіла вона якомога природнішим голосом, хоча й намагалася розплатитися гребінцем, а не монетами, які хотіла витягнути із сумочки.

— Ідемо, люба! — тихо сказала Віолетта й голосніше додала: — Не думаю, що я хочу таку саму вовну цього разу. Я ще раз гляну на узор, а тоді вирішу.

Фанні Дарнлі, хто пліткувала з якоюсь жінкою на тротуарі, завмерла, коли мати з дочкою вийшли з крамниці, тільки її очі насмілилися спостерігати, як вони йшли вулицею.

Накі прогулювався вздовж перешийка Пойнт-Партаґез, слухаючи, як по обох його боках об берег билися хвилі. Він приходив сюди, щоб поміркувати після вечірнього чаю. Чоловік протер посуд, який помила його дружина. Він, як і раніше, сумував за тими днями, коли поруч були діти й допомагали їм. Вони перетворювали це на гру. Тепер майже всі виросли. Накі сумно посміхнувся, згадавши маленького Біллі, якому завжди буде тільки три.

Між великим і вказівним пальцями Вернон обертав мушлю, прохолодну й округлу, наче монета. Сім’я. Бог знає, ким би він був без сім’ї. Для жінки мати дитину — найприродніша річ у світі. Його Ірен пішла б на все, щоб повернути Біллі. На все. Коли справа доходить до дітей, у батьків залишаються лише інстинкти і надія. І страх. Правила й закони відразу ж забуваються.

Закон є закон, та люди є люди. Він повернувся думками в той день, коли розпочалась та трагічна історія. Того Дня пам’яті Накі поїхав у Перт на похорон своєї тітки. Він міг посадити багатьох з них, усю шайку з Ґарстоуном включно. Всіх чоловіків, які хай на мить, але зігнали свій біль на Френкові Ронфельдту. Але стало б ще гірше. Не можна протиставити ціле місто його власній ганьбі. Іноді забутися — єдиний спосіб повернутися до нормального життя.

Накі знову згадав про ув’язненого. Той Том Шерборн був для нього загадкою. Відлюдькуватий та замкнений, наче горіх. Як же дізнатися, що ховається за гладкою твердою оболонкою без темних плям, на які можна було б натиснути. Клятий Спреґґ відчайдушно шукав причини накинутися на нього. Досі Вернон стримував його, але він повинен дозволити йому найближчим часом допитати Шерборна. А хто знає, що зроблять з Томом в Олбані чи Перті. До того ж Шерборн поводився, наче сам собі найлютіший ворог.

Принаймні йому вдалося тримати Спреґґа подалі від Ізабель.

— Знаєте, ми не можемо змусити дружину свідчити, тому не чіпайте її. Якщо натиснути на пані Шерборн, вона взагалі самотитиметься. Цього ви домагаєтеся? — запитав він у сержанта. — Залиште її мені.

Боже, це вже було занадто. Тихе життя в тихому містечку — ось на що він зголошувався. А тепер мав розібратися з цією справою. З цією клятою справою! Він неупереджено та ґрунтовно виконає свою роботу і, коли настане час, передасть справу в Олбані. Накі кинув мушлю у воду, і її з ревом поглинули хвилі.

Сержант Спреґґ, усе ще виснажений після довгої подорожі з Олбані, змахнув з рукава пушинку. Він повільно повернувся до паперів, що лежали перед ним. «Томас Едвард Шерборн. Дата народження 28 вересня 1893».

Том не відреагував на цю фразу. З лісу доносилося пронизливе цвірчання цикад, наче вони самі були голосом спеки.

— Та ти герой війни теж. Нагороджений Військовим хрестом. Я читав витяг зі справи: захопив німецьке кулеметне гніздо самотужки. Переніс чотирьох наших у безпечне місце під снайперським вогнем. І таке інше. — Спреґґ на мить замовк. — Ти, напевно, вбив багато людей тоді.

Том і далі мовчав.

— Я сказав, — Спреґґ нахилився до нього через стіл, — ти, напевно, вбив багато людей тоді.

Дихання Тома залишалося рівним. Чоловік дивився прямо перед собою, його обличчя нічого не виражало.

Спреґґ стукнув по столу.

— Коли я щось запитую, ти мусиш відповідати, розумієш?

— Якщо ви запитаєте мене, я відповім, — спокійно сказав Том.

— Чому ти вбив Френка Ронфельдта? Це запитання.

— Я не вбивав його.

— Тому що він німець? Судячи з усього, він мав акцент.

— Він не мав акценту, коли я натрапив на нього. Він був мертвий.

— Ти вбив багато таких, як він, раніше. Ще одне вбивство справи не міняє, так?

Том важко зітхнув і схрестив руки на грудях.

— Це теж запитання, Шерборне.