Світло між двох океанів

— Усе гаразд, ма. Можеш іти, — сказала Ізабель, не піднімаючись зі стільця.

Змарніла й спустошена, вигляд вона мала не кращий від Тома.

— Дякую, що погодилися… побачити мене, — запнувся він. Криси капелюха, що його бгав у руках, змокріли від поту. — Я був у Тома.

Її обличчя потьмарилося, і вона відвернулася.

— Йому справді погано, пані Шерборн. Дуже погано.

— І він послав тебе, щоб сказати мені про це, так?

Блуї продовжував м’яти свій капелюх.

— Ні. Він попросив мене передати вам повідомлення.

— Та невже?

— Том просив сказати вам, що він розуміє.

Вона не могла стримати здивування.

— Розуміє що?

— Не сказав. Просив передати вам лише це.

Її погляд був і досі прикутий до Блуї, але вона не бачила його. Через якийсь час, коли хлопець ще більше зашарівся від її погляду, Ізабель промовила:

— Ну що ж, ти мені передав. — Вона повільно підвелася на ноги. — Я проведу тебе до виходу.

— Але… — здивувався Блуї.

— Але що?

— Що мені переказати йому? Якесь повідомлення або щось? — Вона нічого не відповіла. — Він завжди був добрий до мене, пані Шерборн… І ви…

— Саме через це, — відповіла вона, проводжаючи його до вхідних дверей.

Коли жінка зачинила їх за ним, то вся затрусилася, притулившись обличчям до стіни.

— О, Ізабель, сонечко! — вигукнула мати. — Ходи, приляж, моя дівчинко, — сказала вона і повела її до кімнати.

— Мене зараз знудить, — промовила Ізабель, і Віолетта саме вчасно підставила стару порцелянову миску дочці на коліна.

Білл Ґрейсмарк пишався тим, що добре знається на людях. Як директор, він спостерігав за характером людини в процесі формування. Чоловік рідко помилявся в тому, хто досягне успіху в житті, а хто попаде в суточки. Ніщо не вказувало на те, що Том Шерборн — брехун або жорстока людина. Просто при спогляданні Тома з Люсі було зрозуміло, що дитина взагалі його не боїться. І він не міг би знайти для дочки більш люблячого чоловіка.

Але, втративши єдину можливу онуку, Білл усю прихильність звернув на свою єдину живу дитину. Його інстинктивні судження диктувалися голосом крові. Лише Бог знає, через який гіркий досвід він дійшов до цього.

— Це страшно, Верноне, просто жахливо. Бідна Ізабель сама не своя, — сказав пан Ґрейсмарк, коли вони сиділи в закутку паба.

— Якщо вона даватиме свідчення проти Тома, — відгукнувся Накі, — їй нічого хвилюватися.

Білл запитально поглянув на поліцейського.

— Вона не несе кримінальної відповідальності за все, що Том примушував її робити. Через це їй просто необхідно розповісти про свій погляд на всю історію. Вона може свідчити в цій справі, але ми не можемо примусити Ізабель робити це, — пояснив Накі. — Її свідчення можуть бути прийняті як докази. Суд поставиться до неї так, як і до інших свідків. Та не можна змусити дружину свідчити проти чоловіка. І, звичайно, у нього є право зберігати мовчання. Ми не в змозі змусити його сказати що-небудь проти неї, якщо він не хоче і якщо абсолютно ясно дав зрозуміти, що не скаже ані слова. — Поліцейський зробив паузу. — А Ізабель… Вона колись відчувала якесь занепокоєння щодо дитини?

Білл кинув погляд на нього.

— Верноне, давай не будемо відхилятися від справи.

Накі пропустив це повз вуха. Він розмірковував уголос:

— Знаєш, доглядач маяка — відповідальна посада. Уся наша країна, а, якщо поглянути з іншого боку, то й увесь світ залежить від таких людей, їхньої чесності та порядності. Не можна, щоб хтось із них фальсифікував важливі дані, примушував дружину до вчинення злочину. Не кажучи про те, що він міг зробити з Френком Ронфельдтом, перш ніж поховав його. — Вернон помітив тривогу на обличчі Білла, однак продовжував: — Ні, краще відразу покласти край таким речам. Виїзний суддя приїде за кілька тижнів для попереднього слухання. Враховуючи те, що Шерборн сказав на цей час… Його, напевно, відправлять в Олбані, де в суду є повноваження накладати жорсткіші покарання. Або, якщо все піде геть кепсько, то Шерборна перевезуть у Перт. Спреґґ шукає найменший натяк, що той чоловік був живий, коли прибув на Янус. — Вихиливши кухля, Вернон додав: — Багато тобі не скажу, Білле, та нічого доброго хлопцю не світить.

— Любиш книжки, рідненька? — наважилася запитати Ханна.

Жінка пробувала будь-які способи, що спадали їй на думку, щоб прокласти місток до дочки. Дитиною вона сама полюбляла розповіді, й один з небагатьох спогадів про маму, які ще не стерлися з пам’яті Ханни, — це те, як одного сонячного дня на травичці у Бермондсі вона читала «Казку про кролика Пітера». Вона чітко пам’ятала мамину блідо-блакитну шовкову блузку, особливий квітковий аромат її парфумів. І мамину посмішку — найдорожчий скарб.

— Що це за слово? — запитувала вона Ханну. — Ти ж знаєш це слово, правда?

— Морква, — гордо відповіла Ханна.

— Ханно, яка ж ти розумниця! — посміхалася матуся. — Ти схоплюєш усе на льоту.

Спогад обривався, як кінець розповіді, і вона прокручувала його знову, знову й знову.

Тепер жінка намагалася тією ж книжкою принадити Ґрейс.

— Бачиш? Це казка про кролика. Ходи, прочитаємо разом!

Але дитина дивилася на неї спідлоба.

— Я хочу до мами. Я ненавиджу цю книжку!