Світло між двох океанів

Ізабель намагалася хоч щось зрозуміти, вона наче існувала, а ніби й ні в цьому рої думок, які виникли після втрати першої дитини й накопичувалися при втраті ще двох, а тепер і Люсі. І Том, якого вона кохала, Том, за котрого вийшла заміж, теж зник у тумані обману, вислизнув тоді, коли вона навіть не помітила. Утік, пишучи записки іншій жінці, змовившись відібрати її донечку.

«Я розумію». Повідомлення Тома її дивувало. Шлунок жінки стискало у вузол від люті й туги. Її думки ширяли в усіх напрямках, і на мить Ізабель пригадала той момент, коли її, дев’ятирічну, поніс кінь. Тигрова змія на дорозі. Кінь, уставши дибки, помчав між дерев, не звертаючи уваги на гілки та дитину, яка відчайдушно чіплялась за гриву. Ізабель притиснулася до його шиї, поки страх і м’язи жеребця не виснажилися і, нарешті, він не зупинився на галявині, промчавши майже милю.

— Тут нічого не вдієш, — сказав її батько. — Якщо кінь поніс, треба триматися з усіх сил і можна тільки молитися. Тварину, охоплену сліпим жахом, зупинити не вдасться.

Ізабель ні з ким не могла поговорити. Адже ніхто її не зрозумів би. Який сенс матиме її життя саме собою, без сім’ї, для котрої вона жила? Жінка пробігла пальцями по корі жакаранди і знайшла зарубку. Цю позначку Алфі вирізав, щоб показати її зріст, напередодні того дня, коли вони з Г’ю відправлялися до Франції.

— Так я перевірю, наскільки ти виросла, коли ми повернемося, сестричко, тому май на увазі, що мусиш стати вищою.

— А коли ти повернешся, насправді? — запитала вона.

Хлопці переглянулися, обидва стурбовані та схвильовані.

— Коли ти доростеш от сюди, — сказав Г’ю і зробив зарубку на шість дюймів вище. — Щойно доростеш сюди, ми повернемось і набридатимемо тобі знову.

Вона ніколи «сюди» не доросла.

Ящірка, що пробігла по корі, повернула її в теперішнє, до її скрутного становища. Між гілок над головою Ізабель тьмянів місяць, а в голові гуло від запитань: ким же був Том насправді? Вона думала, що добре його знала. Як він зміг так зрадити її? Яким було її життя з ним? І хто були ті душі, суміш їхньої з Томом крові, що не знайшли спосіб залишитися в ній? Нечистий нашіптував на вухо жінці думку: який сенс у завтрашньому дні?

Тижні, що минали після повернення Ґрейс, були болючішими для Ханни, ніж ті, коли вона втратила доньку, оскільки жінка зіткнулася з тим, що факти, котрі раніше відкидала, тепер стали очевидними. Роки справді спливли. Френк дійсно помер. Частина життя її дочки минула, і цього не повернути. І коли Ґрейс не було в житті Ханни, вона існувала в житті інших людей. Жінка впіймала себе на думці, що її дитина прожила життя без неї, без жодної думки про неї. З ганьбою Ханна зрозуміла, що відчувала себе зрадженою… власним дитям.

Вона згадала дружину Біллі Вішарта і те, як її радість з приводу повернення чоловіка, якого вона вважала загиблим на Соммі, перетворилася на розпач. Жертва газової атаки, повернувшись додому, він був таким же чужинцем для себе, як і для своєї сім’ї. Промучившись із ним п’ять років, одного ранку, коли в резервуарах замерзла вода, вона стала на перевернуте відро в корівнику й повісилася. Із зашморгу її зніймали діти, бо Біллі так і не міг тримати в руках ножа.

Ханна молилася про терпіння, силу та порозуміння. Щоранку вона просила Бога, щоб допоміг їй витримати до кінця дня.

Якось пополудні, проходячи повз дитячу, Ханна почула голос. Вона сповільнила крок і навшпиньках підійшла ближче до прочинених дверей. Жінка була глибоко схвильована, що побачить, як її дочка нарешті грає з ляльками: всі попередні спроби зацікавити дитину грою були невдалими. Тепер на покривалі лежав іграшковий чайний сервіз. Одна лялька все ще була у вишуканій мереживній сукні, а інша — лише в спідній сорочці та довгих панталонах. На колінах ляльки в сукні лежала дерев’яна прищіпка.

— Час обідати, — сказала дівчинка за ляльку в сукні. Дитина піднесла крихітну чашку до прищіпки для одягу і зробила «ням-ням». — Добре, моя маленька. Тепер час спатки, солоденька. Спунькай! — Вона піднесла прищіпку до губ ляльки, щоб та могла поцілувати її. — Подивись, татку, Люсі засинає, — продовжувала дівчинка, погладжуючи прищіпку витонченою рукою ляльки. — На добраніч, Лулу, на добраніч, мамо! — Цього разу говорила вже лялька в панталонах. — Піду запалю маяк. Сонце сідає. — І лялька подріботіла під ковдру. А лялька зі спідницею голосом дівчинки мовила: — Не хвилюйся, Люсі. Відьма не зловить тебе. Я її знищила.

Не тямлячись, що робить, Ханна влетіла в кімнату й вихопила ляльок.

— Досить тих дурних ігор, чуєш мене? — відрубала вона і вдарила дочку по руці.

Дитина завмерла, однак не плакала: вона просто мовчки дивилася на Ханну.

Одразу ж Ханну переповнило каяття.

— Дитинко, я вибачаюся! Мені дуже шкода. Я не хотіла тебе образити. — Жінка згадала вказівки лікаря. — Вони поїхали, ті люди. Вони зробили погану річ, тримали тебе далеко від дому. А тепер поїхали.

Ґрейс здалася спантеличеною при згадці дому, і Ханна зітхнула.

— Колись одного разу ти все зрозумієш.