Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Той самий свідок пригадав, як жахливо знущалися з людей. 1934 р., коли він одного разу з товаришами закінчив роботу, їхній керівник, Пісковий, можливо, той самий, якого згадувано вище, запитав одного з них, чому той видобув так мало вугілля, всього дві вагонетки, і наказав йому піти вибити ще. Виснажений шахтар склав руки і відповів: «Та куди я піду? Я вже готовий. Дай мені хрест, я вже готовий». Він був жахливо змучений і худий, як патик. Сказав: «Я вже готовий. Дай мені свічки і хрест — я вже нікуди не піду»[969]. Ситуація з постачанням харчів і далі була тяжкою проблемою. На кораблебудівному заводі в Маріуполі член партії Коляда під час суперечки на загальних робітничих зборах 10 липня 1934 р. сказав: «Вот есть дети у нас, рабочих, и есть дети у хозяйственников, одни живут хорошо, а другие голодают». Колишній член партії Сентюрін повів далі: «У нас нет доверия никому, живут только руководители, а они не видят, как живет рабочий класс. Советский контроль не нужен. Он все равно ничего не сделает. Нам нужно самим взяться за дело, бросить работу, разгромить столовые», бо вони «не наши». З 150 присутніх робітників лише шістдесят взяли участь у голосуванні, решта утримались[970].

На Донбасі на владні відносини часто впливав етнічний фактор. Багато українських селян свідчать, що всі керівники та начальство були іншої національності, в основному росіяни[971]. Важливо не те, чи це правда, а те, як українці сприймали росіян. Навіть ті, хто здійснював колективізацію, розкуркулення та хлібозаготівлі, були українцями, селянам вони видавалися урбанізованими, а отже, русифікованими. Для українських селян утиски, результатом яких був голод, стали просто ще однією спробою Москви посилити владу росіян. Москва, своєю чергою, боялась українського націоналізму як сепаратистської сили, яку, як і в часи революції та громадянської війни, підтримувало населення сіл, де жила переважна частина українців.

Інші народи також страждали через своє походження. Однією з причин могло бути просто те, що серед них було більше заможних селян, ніж серед українців чи росіян. Але лише цей фактор не пояснює того страшного терору, який був спрямований проти національних меншин, навіть якщо тієї пори почали загалом скасовувати національні територіальні одиниці. Грецьких і німецьких селян піддали масовому розкуркуленню. Майже одну десяту частину грецьких селян депортували[972]. В одному з грецьких районів 30 відсотків населення вимерло з голоду[973]. В нещодавно спустілих районах оселилися росіяни. Як результат, у середині 1930-х років міжетнічна ситуація на Донбасі стала, як влучно сказав один історик, «вибухонебезпечною»[974]. Яку небезпеку могли становити режиму греки, збагнути важко.

Українці й українізація уявлялися Москві серйозною загрозою російській політичній гегемонії. Колективізація й індустріалізація стимулювали рух багатьох українців на Донбас такою мірою, що змінили етнічний склад Донбасу на їхню користь. Ця тенденція підбадьорила націоналістів і занепокоїла Москву[975]. Пролетарські й в основному російські міста України тепер заполонили українські селяни, чия політична лояльність не могла не бути під підозрою. Село було головною підтримкою українського націоналізму, але ідеологію та ресурси виробляло й постачало місто. Урбанізацію та індустріалізацію часто асоціюють з виникненням сучасного націоналізму, і це слушно у випадку Донбасу. Люди весь час рухались, і представники різних верств і географічних реґіонів пермішувались у містах. Це зробило питання національної свідомості дуже важливим в українських містах[976]. Москва постала перед загрозою ерозії, користуючись її жарґоном, пролетарських міст, спричиненою не лише малою буржуазією, а й націоналістичними селянами.

Етнічна напруга була дуже явною в містах і селах Донбасу. Росіяни називали українців «хохлами», українці росіян «кацапами»[977]. Росіяни вимагали, щоб українці говорили російською, і чули у відповідь, що вони в Україні, а не в Росії[978]. У Красному Лучі (колишній Криндачівці) були випадки бійок українських шахтарів з російськими[979]. Українізація розлютила багатьох росіян. Вже наприкінці 1920-х рр. рівень українізації Донбасу був дуже значним і ще зростав. Письменник Антоненко-Давидович, який побував на Донбасі 1929 р., був щиро вражений ходом українізації в Юзівці (Сталіно), яка раніше «здавалась безнадійно зрусифікованою». Хоча майже всі українські таблички були з помилками, він з радістю помітив, що українізація прогресує з низів, з шахт і заводів[980]. Коли в російські школи привезли вчителів із західних реґіонів України, російські робітники стали протестувати[981].