Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Якби Горчаков уважніше придивився до суспільства, він побачив би «зовсім інакше життя» керівників та інженерів. 1932 р. середня житлоплоща інженерно-технічного персоналу була в два з половиною рази більшою, ніж у шахтарів[957]. Дружини техніків та інженерів не товклися в чергах за харчами. (Кажуть, ці дружини, що нудьгували з неробства, були великою проблемою: вони ходили до ворожок і розпускали чутки, як, наприклад, про неминучий наступ білих та козаків)[958]. Пільгове постачання продуктів не раз призводило до бійок дружин інженерів й техніків з дружинами робітників. Коли сім’ю одного інженера випадково чи через нестачу житла поселили в робітничому бараці, дружина одного робітника посварилася з дружиною інженера, а її чоловік вдарив самого інженера, той дав здачі. Такі випадки часто траплялися на Донбасі[959]. В січні 1933 р. були навіть спроби вбивств інженерів та техніків на шахті № 13/18 у Сталіно[960]. В жодному з цих випадків не згадано, чи інженери й техніки, про яких ішлося, були старими «буржуазними» спецами чи новими комуністичними фахівцями (кількість яких збільшувалась). Ця неясність явно контрастує з попередніми роками, коли «буржуазних спеціалістів» чітко відокремлювали й нападали на них як на певну верству.

Начальство знущалося з робітників, і це означало, що й робітники ставилися до них не краще. На шахтах «Смолянка-11», «Комлев», «Малахін» та інших начальники часто били робітників[961]. На шахті № 2 в Ізварино, комуніст-десятник С. Артемов часто погрожував браунінгом й іноді стріляв з нього. 23 квітня 1933 р. він обстріляв робітничі будинки, налякав жінок і кинувся їх доганяти[962]. На іншій шахті, Володарській, керівник Самарський застрелив свого водія. Про причину нічого не відомо. Наступник Самарського, Гагонін, теж без явної причини, застрелив завідувача шахтної крамниці Полянського. На шахті № 17/17 помічник керівника Козлов намагався переспати з дружиною якогось Німошкоденка. Коли Козлов пригрозив вигнати її разом з чоловіком з роботи, Німошкоденко пішов в адміністрацію, де його зустрів начальник Ковбас і сказав забиратися геть. Коли той відмовився, Ковбас двічі сильно вдарив його в обличчя браунінгом[963].

Каліцтва і смерть часто траплялися на шахтах. Смертність у вугледобувній галузі різко зросла з 539 чол. 1932 р. до 782 1933 р. і 826 1934 р. (кількість робітників у цей період була приблизно сталою через припливи й відпливи робочої сили)[964]. Раніше всю відповідальність за нещасні випадки покладали на спеців, але тепер і керівникам-комуністам доводилося відповідати на звинувачення в злочинній недбалості. На деяких шахтах керівники були засуджені на різні терміни, навіть на десять років[965]. Від таких звинувачень було вже недалеко й до «контрреволюційного шкідництва». Часта аварійність стала дуже болючою темою в 1936–1938 рр.

Керівництво не стало популярнішим після ухвалення в листопаді 1932 р. драконівського декрету, який давав адміністрації право звільняти робітника навіть за одноденну відсутність без поважної причини[966]. Робітники панікували. Щоправда, закону про прогули не завжди дотримувалися буквально: досить нерозумно звільняти робітників на ринку праці, де попит значно вищий від пропозиції. А проте було безліч випадків, коли робітників звільняли відповідно до цього закону[967]. Влада адміністрації в цих умовах видавалась робітникам бездушною, гнітючою і свавільною. На одній з шахт, згадує свідок, вісімнадцятирічний Петро Терещенко захворів і не з’явився на роботу. Коли він прийшов наступного дня, його безпосередній керівник М. М. Пісковий, виходень з того самого села Київської області, що й Терещенко, сказав йому: «Здохнеш! Сукин син, і більше ти не підеш на працю!» Пісковий не дозволив йому знову стати до роботи. Через дев’ять днів Терещенко помер від голоду[968].