Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

З цих робітників 906 було дозволено залишитись у місті через потреби промисловості. Цей незвичайний дозвіл символізує свободу, яку Донбас обіцяв усім, позбавленим громадянських прав членам суспільства. Залишком з цих 10 465 були різні службовці й чорнороби з навколишніх поселень[926]. На деяких шахтах до 20% робітників були викриті як куркулі[927]. Було багато озлоблених і стурбованих людей. На одній із шахт Сталіно службовця, який видавав паспорти, обстріляло двоє чоловіків, однак йому вдалось вижити. Робітники Сталіно захищали один одного, кажучи, що всі вони «розкуркулені» і позбавлені права голосувати, бо, хоча вони могли й мати те право, саме голосування було позбавлене глузду[928].

Людей з прикордонних зон зустрічали з підозрою. Один українець, народжений на Буковині, перейшов кордон і влаштувався працювати на Донбасі «простим робітником». На жаль, в цей час будувався новий військовий завод і ГПУ приділяло багато уваги походженню новоприбулих. Довідавшись, де раніше жив цей чоловік, його заарештували, а потім, протримавши у в’язниці чотири місяці, вислали в табори на примусові роботи[929]. Війна наближалась, і його заарештували просто як можливого шпигуна.

Паспортна система не зупинила напливу людей. Тих, хто добровільно згоджувався на важкі й небезпечні умови підземної праці, адміністратори наймали без належних документів, бо на шахтах завжди була потрібна робоча сила. Деякі начальники вважали, що вигідніше наймати колишніх куркулів, ніж, наприклад, комсомольців, набраних для роботи в Донбасі, бо «куркулі краще працюють»[930]. Орджонікідзе, відвідавши Донбас у голодному лютому 1933 р., сказав робітникам, що серед них працює багато «синів куркулів», які вдаються До шкідництва. Він наголосив, що саме вони відповідальні за «безкінечні аварії». Далі Орджонікідзе сказав: «Товариші, 1933 рік буде роком нещадної класової боротьби. За всім треба стежити»[931]. У червні одна газета у статті «Ворог» повідомила про шкідництво колишнього царського офіцера розвідки і закликала читачів: «Подивіться навколо, чи не заховався, чи не зачаївся серед вас класовий ворог? Зірвіть з нього маску!»[932] Ще одна стаття в шахтарському журналі восени того самого року так охарактеризувала образ ворога: «Що більше успіхів, то відчайдушніше захищається класовий ворог. Він схожий на смертельно пораненого, але ще не добитого звіра»[933].

Численні аварії та технічні проблеми робили цей образ привабливим для робітників. Вони бачили ворожі руки в перерізаних вентиляційних трубах, у знахідках динаміту в місцях особливо напруженого підземного руху, в самозагоранні моторів, у ґвинтах, вкинутих у рухомі частини машин, і безлічі інших випадків, де була загроза їхньому життю. «“Вороги” були майже невидимі в підземній темряві, і це загострювало “бдительность”»[934].

Погіршення продуктопостачання так само сприяло зростанню пильності. Погана робота харчового сектора спокушала багатьох вбачати ворожу діяльність у робітничих їдальнях, що в умовах голоду часто були єдиним засобом прожиття. На Донбасі 80% персоналу Доннархарчу (Донбаського народного харчування) начебто були позбавленими громадянських прав. В жодній їдальні Доннархарчу не було мила і рушників. Втішало тільки те, що контора Доннархарчу була поряд із ГПУ, тож затягати туди службовців Доннархарчу було зовсім не важко[935].

Малюнок 5.5. Суд над розтратником у Сталіно, 1934 р. ЦДКФФА, од. зб. 2–1540.

Справді, багатьох тягли в ГПУ. В грудні 1932 р., наприклад, двадцятьох осіб звинувачено у зриві громадського харчування на шахтах Смолянка, Рутченкове та Будьонівка у Сталінському районі через крадіжку громадських продуктів харчування. Їх назвали колишніми куркулями, крамарями, царськими офіцерами і т. д. Двох звинувачених розстріляли як ворогів народу. Ще п’ятеро отримало по десять років ув’язнення. Преса повідомила, що вороги народу «отримали по заслугах»[936]. У 1933 р. було багато таких випадків. Часто, навіть коли робітникам давали їсти, харчі були зіпсованими і спричиняли отруєння. Найчастіше працівників системи громадського харчування навіть не можна було звинуватити: адже не було ні мила, ні рушників. Але преса однаково публікувала вимоги страчувати ворогів народу. Отже, з’явилися і страти[937].