Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Опинившись перед вугільною кризою, Москва вдалась до безпрецедентної жорстокості, вимагаючи «сурово наказывать всех тех, от кого пахнет хотя бы отдаленным душком саботажа». Непокірних адміністраторів та інженерів називали «саботажниками», «шкідниками», «контрреволюціонерами з партквитками в кишенях». Багатьох понижено і знято з посад, вигнано з партії, а декого арештовано й ув’язнено[909]. Часті аварії на шахтах також призвели до арешту багатьох керівників органами ГПУ[910]. Арешти ГПУ майже завжди означали політичні злочини, і справді, є повідомлення про справи, в яких членів партії звинувачували в начебто належності до «організацій шкідників» на Лисичанських шахтах[911]. В цих випадках не було ніякої різниці між «шкідниками»-комуністами і «шкідниками»-спецами.

Усі ці випадки свідчать, що в час важкої кризи сталась важлива зміна в офіційному образі і значенні слова «ворог». Уявлення про «ворога» дедалі більшою мірою втрачало ідеологічний зміст. Звичайно, давню характерну марксистську концепцію «класового ворога» й далі часто застосовували. Класово-нейтральні концепції, як-от уявлення про «шкідників» та «саботажників», також завжди були в обігу. Проте раніше ці слова використовували лише проти безпартійних і «класових ворогів», як-от спеців та куркулів. А тепер класово нейтральні означення стали застосовувати й до членів партії. Хоча про «шкідництво» старих спеців час від часу повідомлялось на Донбасі[912], до 1933 р. різниця між старими спецами та дедалі більшою кількістю червоних фахівців та керівників-комуністів уже була досить стертою в повідомленнях преси про «шкідництво». Дехто з членів партії, звинувачених у шкідництві й саботажі, згодом «виявилися» начебто колишніми куркулями, махновцями та іншими антикомуністами, але серед них були й щирі та віддані комуністи без жодного ґанджу в політичному минулому, як-от червоноармійці — ветерани громадянської війни. Але тепер партія почала оголошувати, що багато її членів також були ворогами, а не просто нерозумними консерваторами, заблудними вівцями чи некомпетентними бюрократами. Хоча й далі було неясно, чиїми ж ворогами вони були. Використовували фрази типу «ворог робітничого класу», «ворог партії», але різниця між ними і уявленням про «класового ворога» почала розмиватися, принаймні в партійному вжитку. Коли правдиві комуністи виявлялися «ворогами», важко було охарактеризувати їх як «класових ворогів».

З часом класово нейтральне уявлення «ворог народу» почало входити в офіційний політичний дискурс. Термін не був новим, він існував принаймні з 1917 р. Саме в час кризи цей класово нейтральний термін набув особливого поширення, принаймні на Донбасі. Наприклад, улітку 1933 р. декількох працівників служби громадського харчування Макіївки заарештовано за крадіжку продовольства вартістю в мільйони карбованців. Серед членів групи були й люди «з партквитками в кишенях». Їх оголосили «ворогами народу», а чотирьох засудили до смерті[913]. Стаття в газеті назвала п’ятьох шахтарських керівників у Краснодоні «ворогами народу» за те, що вони начебто навмисно занижували платню робітників[914].

Новий образ ворога був дуже зручним через універсальність, його можна було застосовувати до будь-кого, партійного чи ні. Він також мав бути популярним серед народу, що, голодуючи, з задоволенням знаходив ворогів серед своїх комуністичних керівників. А невдовзі запровадили ще один класово нейтральний образ — «фашистський шпигун». А тим часом ГПУ на Донбасі й далі викривало «контрреволюційні організації». У березні 1934 р. ліквідовано групу троцькістів в одному луганському інституті. Викладача Гуревича звинувачено в «контрреволюційній аґітації»: «В нас диктатура партії, а не диктатура пролетаріату»[915]. У квітні робітників і студентів на шахтах в Ровеньках заарештовано за «контрреволюційний правий ухил». Вони, як сказано у звинуваченні, вважали, що голод спричинено неправильною сільськогосподарською політикою партії, і вимагали розпуску колгоспів[916].

Хто ж ворог?

Це питання стало дуже важливою і нав’язливою темою радянської історії у 1930-х роках, темою, що залишалась дуже актуальною до останніх років існування радянського суспільства і навіть після його розвалу. В дореволюційний період політичну свідомість в основному цікавили питання «Хто винен?» і «Що робити?». А тепер згори насадили нову формулу політичного дискурсу, яка злилася з близькими їй уявленнями низів.