Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

«Радянська влада рано чи пізно загине, робітникам треба створити справжню робітничу владу, щоб робітник і селянин був всім задоволений, а не так, як тепер»[897].

П. Сахно, колишній червоний партизан, робітник і член партії, відкрито казав робітникам, що «життя стало справжньою мукою, треба робити другу революцію». Ще один партійний робітник, Нехотяєв, згідно з доносом, сказав: «Сталін — жандарм компартії»[898]. Всі папки зі справами таємної поліції заповнені такими записами.

Інші рапорти ще краще прояснюють становище. Деякі комуністи були у відчаї. На зборах колгоспників у селі Дмитрівка, Новоайдарського району на Донеччині якийсь Криничний сказав: «Нам більше нічого чекати, треба брати прапор і йти просити милостиню, приблизно так, як ходив Гапон 1905 р.»[899]. В селі Штормове член партії М. Ф. Чуприна підійшов до секретаря і спитав:

«Товаришу секретар, скажіть, яка різниця між капіталістичною системою і її урядом і соціалістичною з її; по-моєму, перша знищувала людство війною, а наша, хоч війни й не хоче, все одно знищує людей голодом».

І Чуприну, і Криницького викликали на партійне бюро, де вони віддали свої партквитки і оголосили, що виходять з партії[900].

Саме в цей голодний час почали арештовувати, допитувати й розстрілювати вірних членів партії. В листопаді 1932 р. Політбюро ЦК компартії України санкціонувало в окремих випадках «негайний арешт і суд» над комуністами, що займали відповідальні посади й були «політично небезпечними»[901]. Тому серед багатьох урядовців, арештованих в колгоспах України, було так багато комуністів. У жовтні — листопаді 1932 р. дев’ять членів партії засуджено до смерті[902] (скільки безпартійних урядовців розстріляно, невідомо). Тієї самої пори у Дніпропетровській області до вищої міри покарання засуджено п’ятдесят дев’ять колгоспних урядовців. Лише в одному районі Донецької області двадцятеро чоловік отримало смертні вироки)[903]. На початку грудня 1932 р., за даними ЦК компартії України, 327 комуністів були під слідством. Їх мали депортувати на північ разом з «куркулями»[904]. В Донбасі багатьох членів партії також арештовано з куркулями[905]. Комуністів за певних обставин теж трактували як «класових ворогів».

Малюнок 5.4. «Перетворимо старий Донбас на новий механізований». Початок 1930-х рр. «Плакаты А. Страхова». — Харків, 1936.

Комуністи-керівники вугільнодобувної промисловості Донбасу також стали жертвами цієї кампанії[906]. В 1932–1933 рр. промисловість була в глибокій кризі через голод і проблеми, пов’язані із швидкою механізацією. Величезні капіталовкладення не дали швидких результатів. Сталін та його кліка нетерпляче вимагали збільшити продуктивність через посилення експлуатації техніки. Вони вважали, що машини не використовують так, як треба, через брак кваліфікованого технічного нагляду. Тому вони намагалися загнати техніків та інженерів в шахти, дарма що ті не мали ані найменшого бажання туди лізти. Цей захід викликав хвилю спротиву серед технічного персоналу, який чіплявся за легке життя на поверхні. Ба більше, інженери вважали це «образою свого статусу». Безперечно, в них також були причини боятися. Підземний світ був світом робітників, і чужих тут не приймали. Робітники сприймали спуск під землю своїх керівників з ворожістю, як варязьку спробу запровадити нові порядки[907]. Тому, крім завжди наявної небезпеки нещасного випадку під землею, керівництво боялось і беззаконного світу темряви, де завжди лякала небезпека насильства[908].

Комуністичні функціонери боялися підземної роботи з тих самих причин. Крім того, більшість із них були технічно неосвічені політичні комісари, а брак інженерів і техніків зробив роботу адміністрації (написання звітів, технічних наказів, виробничих планів і т. д.) майже неможливою. З погляду адміністрації проблеми вугледобувної промисловості були не результатом поганого керівництва, а наслідком голоду, але Москва лише нарікала накерівництво й замовчувала голод. Паралельно до цих нападів почалася кампанія чисток у партії, і робота адміністрації стала ще важчою.