Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Для декого відповідь на питання «Хто винен?» була ясною: класові вороги. Наприклад, Леонід Лиходєєв, житель Юзівки (Сталіно), казав, що 1932–1933 рр. ворогів було видно по всьому місту. Голодні куркулі бродили по всіх усюдах, випрошуючи милостині. Міліція заборонила жебрацтво, ловила й висилала жебраків. Вони все одно час від часу з’являлися біля будинків. Зранку мертві лежали по брудних завулках. Це лякало, бо міліція могла запитати, чому в дворі валяється труп куркуля. Люди, зокрема матір Лиходєєва, таємно давали милостиню «ворогам». «Ми, — писав Лиходєєв, — обурювалися жебраками, бо були впевнені, що живемо на порозі, а може, і в самому комунізмі». Лиходєєву було жаль жінки з дитиною, яким допомагала його мати, але він був переконаний: куркулі носять дітей, щоб пробудити співчуття, але мають і пістолети, щоб убивати комуністів, комсомольців та піонерів; деякі куркулі носили динаміт, загорнений, як дитина, щоб підривати заводи й шахти. В школі його навчили, що класовий ворог «не жаліє навіть життя, щоб зіпсувати наш передовий настрій, нашу віру у світле майбутнє». «Ми вірили, — пояснює Лиходєєв, — бо сказане в школі слово в слово підтверджувала наша улюблена газета “Піонерська правда”»[917].

Проте Сталін 1933 р. вирішив, що вороги стають дедалі невидиміші. В січні 1933 р. він заявив:

«Это привело к тому, что оказались вышибленными из колеи последние остатки умирающих классов: частные промышленники и их челядь, частные торговцы и их приспешники, бывшие дворяне и попы, кулаки и подкулачники, бывшие белые офицеры и урядники, бывшие полицейские и жандармы, всякого рода буржуазные интеллигенты шовинистического толка и все прочие антисоветские элементы.

Будучи вышибленными из колеи и разбросавшись по лицу всего СССР, эти бывшие люди расползлись по нашим заводам и фабрикам, по нашим учреждениям и торговым организациям, по предприятиям железнодорожного и водного транспорта и главным образом — по колхозам и совхозам. Расползлись и укрылись они там, накинув маску «рабочих» и «крестьян», причем кое-кто из них пролез даже в партию.

С чем они пришли туда? Конечно, с чувством ненависти к Советской власти, с чувством лютой вражды к новым формам хозяйства, быта, культуры».

Далі Сталін наголошує:

«Надо иметь в виду, что рост мощи Советского государства будет усиливать сопротивление последних остатков умирающих классов. Именно потому, что они умирают и доживают последние дни, они будут переходить от одних форм наскоков к другим, более резким формам наскоков, апеллируя к отсталым слоям населения и мобилизуя их против Советской власти. Нет такой пакости и клеветы, которых эти бывшие люди не возвели бы на Советскую власть и вокруг которых не попытались бы мобилизовать отсталые элементы. На этой почве могут ожить и зашевелиться разбитые группы старых контрреволюционных элементов из троцкистов и правых уклонистов. Это, конечно, не страшно. Но все это надо иметь в виду, если мы хотим покончить с этими элементами быстро и без особых жертв.

Вот почему революционная бдительность является тем самым качеством, которое особенно необходимо теперь большевикам»[918].