Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Через три місяці А. Я. Вишинський твердив на Метро-Вікерському процесі, що, програвши битву, ворог тепер вдався до «методів так званої тихої сапи», а не прямих фронтальних атак, і що він тепер намагається приховати свої шкідницькі дії різними «об’єктивними причинами», «дефектами» і твердженнями, що нещасні випадки та аварії начебто «зовсім не залежать від лихої людської волі». «Тому, — наголосив Вишинський, — ворога стає важче помітити, важче вразити і, відповідно, важче ізолювати»[919].

З цього видно спражній страх перед ворогами у Сталіна й Вишинського. Здається, було б абсурдом не боятися привидів масово знищених під час колективізації, індустріалізації, розкуркулення й голоду, не боятися помсти мільйонів людей, чиї сім’ї пережили державний терор, втікши у міста, на фабрики, заводи, будівництва і т. д. І до них слід додати ще багато всіляких політичних ворогів, як пояснював Сталін. Цілком логічно, що Сталін запитував себе, чи в разі війни ці всі люди будуть підтримувати його і уряд країни, а голодомор якраз збігся зі страхом перед війною.

Але й це ще не все. Сталін був фахівцем з політичних маніпуляцій, тож і тепер заохочував кампанію політичної пильності, натякаючи, що вороги ховаються скрізь, навіть у партії. Заувага Вишинського, що ворогів стало важче знаходити, натякає на неминучість масових репресій. Тут можна знайти свою політичну логіку: краще «ізолювати» сто чоловік, сподіваючись знайти одного ворога, ніж дозволити цьому ворогу бути на волі. Звичайно, це небезпечна логіка. Г. Г. Ягода у своїх свідченнях 1937 р. визнає, що деякі службовці ГПУ в 1932–1933 рр. не погоджувалися з кампанією пильності: «Не може бути й мови ні про яку контрреволюцію»[920]. Зате багато інших були завжди готові стежити за ворогом, і тому кампанія «бдительности» йшла повним ходом.

Вільний степ Донбасу і далі притягував шукачів волі; численні голодні втікачі долали безліч перешкод, аби добитися до Донбасу і знайти в ньому який-небудь притулок. Таким чином, багато робітників, студентів і навіть продавців були колишніми куркулями чи їхніми дітьми, що втекли на Донбас і змінили прізвища[921]. Священики, яким вдалося врятуватись, також подалися на Донбас; так само робили й баптисти[922]. Деякі колишні священики потай виконували релігійні відправи, наприклад, хрестили дітей[923]. Це активізувало кампанію «бдительности» на Донбасі. Ще у квітні 1932 р. радянські керівники наполягали: «Бдительность, бдительность и еще раз бдительность!»[924]

Незважаючи на політичні, економічні й соціальні негаразди, Донбас і далі мав славу вільного степу. На погляд Сталіна і його спільників, свобода степу з його козацьким минулим була потенційною базою антимосковського повстання. Справді, Дон і Кубань чинили затятий опір державним заготівлям зерна і зрештою були жорстоко покарані Москвою за начебто саботаж і потаємну боротьбу проти радянської влади[925]. Тим часом загроза війни була куди реальнішою, ніж раніше (особливо 1927 і 1930 р.), але навіть тоді вірність населення, особливо колишніх білих козаків, була під великим сумнівом. (З 1932 р., а надто у 1937–1938 рр. Бухаріна та його колишніх спільників звинувачували в тому, що вони шукають підтримки проти Сталіна серед донських та кубанських козаків).

У 1932–1933 рр. у містах Донбасу, як і по всій країні, була запроваджена паспортна система. Не видаючи паспортів сільському населенню, уряд намагався обмежити пересування людей, а точніше — зупинити наплив голодних із сіл до міст, закриваючи таким чином міста від впливу голоду. Запровадження паспортів також означало, що міських жителів, які його не мають, можуть вислати з міста. (В процесі запровадження системи виявлено багато фальшивих документів, їхніх виробників арештовано). У Сталіно, наприклад, паспорти видано 220 661 особам, а 10 465 відмовлено. З них 45 відсоткам — начебто через куркульське походження, дев’ятнадцяти відсоткам — як «паразитам», і ще чотирнадцять відсотків були позбавленими громадянських прав та колишніми злочинцями. Скажімо, якийсь Горвулін начебто був куркулем, що прийшов на Донбас, став вибійником і вступив до партії. Горвуліна вигнали з партії, і він зник зі Сталіно. Дзюбу і Пахонька, двох вибійників, вигнано з міста як колишніх махновців. Серед тих, кому не видали паспортів, було принаймні 1896 шахтарів і 1150 металургів.