Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Безперечно, організований опозиційний рух в країні був майже цілком ліквідований нещадними репресіями. Контактів між колишніми опозиціонерами майже не існувало, а якщо вони й були, то явно недостатні для групування серйозних сил. Це розумів і Сталін, і служба безпеки. Ба більше того, вбивство Кірова знезброїло багатьох опозиціонерів, так налякавши їх, що вони морально капітулювали перед сталінським терором і визнавали за собою вину в злочинах, яких не скоювали[1022]. Але така ситуація ґарантувала Сталіну владу не більшою мірою, ніж третьочервневий переворот 1907 р., що його здійснили Микола II і Столипін, забезпечував владу царату. Зрештою, Сталінів архіворог Троцький і далі вів політичну діяльність за кордоном — не менш активно, ніж Ленін напередодні Першої світової війни.

Одразу ж після вбивства Кірова багатьох членів партії було арештовано, засуджено і заслано. Згідно зі статистикою одного дослідження, на Донбасі в 1934, 1935 і 1936 рр. такої долі зазнали відповідно 120, 146 і 775 «троцькістів»[1023]. Лише на металургійному заводі у Сталіно в 1934–1936 рр. викрито не менш ніж десять «троцькістських» груп[1024]. У першій половині 1935 р. старих більшовиків на шахтах, заводах і залізницях Донбасу оголосили «троцькістами», «зинов’євцями», членами «Робітничої опозиції» і ліквідували їх. Були чутки, що деякі з них створили «Групу старих більшовиків», «Товариство старих ленінців» та інші подібні до цих групи і надавали грошову підтримку тим, хто перебував на засланні[1025]. (Влітку 1935 р. і «Товариство старих більшовиків», і «Товариство колишніх політкаторжан і засланців» були ліквідовані постановою ЦК)[1026].

Цю операцію проти колишніх опозиціонерів здійснив НКВС з допомогою партійних організацій[1027]. Дехто так ретельно шукав ворогів, що в грудні 1935 р. ЦК компартії України був змушений стримувати фанатиків. Але навіть при цьому ЦК і далі обстоював репресії проти ворогів партії і уряду[1028]. За всіма ознаками, Україні дісталося найбільше від цієї хвилі репресій: найбільшу кількість «шпигунів» було заарештовано 1935 р. саме в Україні[1029]. Не був винятком і Донбас: 1 грудня 1935 р. у зв’язку з кампанією перевірки партійних документів заарештовано як «шпигунів», «троцькістів», «націоналістів», «фашистів і терористів» та подібних до них 560 осіб в Донецькій області, 408 — у Дніпропетровській, 350 — у Харківській і 264 — у Київській[1030]. А загалом за період з 1933 по 1936 рік кількість членів партії на Донбасі скоротилася вдвічі: із 166 000 чол. До 83 000[1031].

Особливо показовими з огляду на загрозу війни були репресії етнічних меншин як можливих «п’ятих колон». Україна була найвразливішою. Навіть до вбивства Кірова українське керівництво боялося, що кошти та інші форми допомоги з Німеччини етнічним німцям, які надходили в часи голодомору, були насправді «відкритою політичною фашистською кампанією»[1032]. Через вісім днів після вбивства Кірова, 9 грудня 1934 р., Політбюро ЦК КПУ, у відповідь на циркуляр ЦК ВКП(б), розіслало спеціальну секретну телеграму в області, в якій вимагало подати докладний огляд німецьких та польських округів в Україні, погрожуючи депортацією за кордон чи в далекі закутки країни за «щонайменші спроби антирадянської діяльності і пропаґанди». Через вісім днів розіслано ще одну телеграму — про «депортацію антирадянських елементів» з прикордонних військових зон[1033]. Упродовж 1935 р. десятки тисяч «нелояльних до радянського уряду» людей, надто етнічних поляків і німців, були депортовані з західних прикордонних реґіонів[1034]. «1935 р. остаточно урвалися контакти радянських німців із зовнішнім світом»[1035]. У квітні 1936 р. вийшов таємний наказ про депортацію з України етнічних поляків[1036]. До репресій на заході додалися репресії на сході проти місцевих китайців і корейців, яких звинувачували в шпигунстві на користь Японії[1037].

Після вбивства Кірова багатьох іноземних політичних еміґрантів стали прирівнювати до ворогів. Кількасот польських утікачів, і комуністів, і некомуністів, були заарештовані в Україні в 1934–1936 рр.[1038]. На Донбасі знайшло собі притулок багато втікачів, отож цьому реґіону добряче перепало під час антипольських та антинімецьких репресій, їх оголошували «шпигунами» та «фашистськими аґентами»[1039]. З кінця 1934 до 1936 р. донбаське управління НКВС ліквідувало чимало німецьких «контрреволюційних» організацій, як-от «Пролог», «Ренеґати», «Філіал», «Сегмент», «Редактор», «Азовці», «Кільце», «Поштамт», «Залізний хрест»[1040].

Від грудня 1934 р. навчання польською мовою у польських школах та інститутах було обмежене або заборонене[1041]. Така ж доля 1936 р. спіткала грецькі школи на Донбасі[1042].