Таємничий лицар

«Князь Гормон Пик. Старий навіть не знав його імені. Або ж не хотів знати». До тієї миті пан Пик і Ян Скрипаль разом із почтом перетворилися на руду куряву вдалині. «Це було шістнадцять років тому. Самозванець загинув, а ті, хто билися за нього, пішли у вигнання або отримали прощення. Хай там як, мене це не стосується.»

Скількись часу вони їхали мовчки, слухаючи птахів, які цвірінькали так, немов щось випрошували. За дві чи три версти Дунк відкашлявся і мовив.

— Той молодик казав про якогось Масло… плава. Чи це тут неподалік?

— На тому боці озера, пане. Князь Маслоплав був коронним підскарбієм за короля Аегона. Коли на Залізний Престол сів король Даерон, то зробив його Правицею, але ненадовго. Його герб — помережані хвилі, зелені, білі та жовті, пане.

Яйк страшенно полюбляв викаблучуватися знанням гербової науки.

— Він друг твоєму батькові?

Яйк скривився.

— Панотець його ніколи не любили. За часів Повстання другий син пана Маслоплава бився за самозванця, а старший — за короля. Так він гадав викрутитися, як би там доля не обернулася. Сам князь Маслоплав не бився ні на чийому боці.

— Поміркований пан, як сказав би дехто.

— Боягузливий, як сказали б мій батько.

«Авжеж». Принц Маекар був чоловік погордливий, важкий на вдачу і скупий на ласку.

— Аби дістатися королівського гостинця, нам доведеться їхати через Білостін’я. Може, заразом наб’ємо кендюхи?

Від самої думки в нього забурчав живіт.

— Може, комусь із весільних гостей нагодиться почет — приміром, п’яного відвести спати.

— Ви ж казали, що ми їдемо на північ.

— Стіна стоїть вісім тисяч років, авжеж простоїть без нас іще тиждень. Звідси дотуди кілька тисяч верст, а нам не завадить трохи срібла у гамані.

Дунк уявив, як він верхи на Громі вибиває з сідла того кислоокого старого князька з трьома замками на щиті. Думка зігріла його. «Вас переміг зброєносець старого пана Арлана — ось що я скажу йому, коли він прийде викупляти свою лицарію. Хлопець, що замінив убитого вами. Старого це втішило б.»

— Чи не надумали ви записатися до забави, га, пане?

— А хіба мені вже не час?

— Ой, не час, пане.

— То може, мені вже час дати тобі доброго ляща у вухо.

«Виграти два двобої, та й годі. Забрати два викупи, віддати один — і ми рік їстимемо по-королівському.»

— Якби там влаштували бугурт, я б записався.

Дунків зріст та сила краще слугували йому в бугурті, аніж у кінному двобої.

— Але ж на весіллях зазвичай не влаштовують бугуртів, пане.

— Зате на весіллях зазвичай влаштовують бенкети. Перед нами довгий шлях. Чому б не розпочати його хоч раз із добре натоптаним черевом?

III

Поки вони побачили озеро, сонце вже сідало на заході, й водою розливалося червоно-золоте сяйво, схоже на блиск налощеної міді. Коли попереду з’явилися шпилики заїзду над купкою верб, Дунк натяг свою спітнілу сорочку і зупинився, аби поплюскати водою в обличчя, сяк-так змити дорожній пил і пригладити мокрими пальцями рясну шапку вигорілого на сонці волосся. Зі зростом він не міг нічого поробити, зі шрамом на щоці — теж, але прагнув якомога менше скидатися на свавільного лицаря-розбійника.

Заїзд був більший, ніж він пам'ятав. Величенька будівля з гостроверхими дахами, викладена з колод, тягнулася на всі боки. Половина її стояла на палях над водою. Понад берегом по брудному болоті до місця, де приставав пором, пролягла доріжка з грубих дощок. Проте ані самого порома, ані перевізника ніде не було й духу. Через дорогу стояла стайня під солом’яним дахом; її двір був обнесений кам’яною, сухо вимуруваною стіною, але ворота стояли відчинені. Всередині знайшовся колодязь та напувальна колода.

— Доглянь-но коней, — наказав Дунк Яйкові, — але дивись мені, щоб не пили забагато. Я піду поспитаюся про вечерю.

Він швидко знайшов господарку, яка саме підмітала сходи.

— Ви на перевіз? — запитала жінка. — Спізнилися. Сонце сідає, а Нед не любить перевозити вночі, якщо місяць не уповні. Повернеться, щойно сонце зійде.

— А чи знаєте ви, скільки він бере?

— Три шаги з кожної людини, по десять за коня.

— В нас двоє коней та мул.

— За мула теж десять.

Дунк склав усе в голові й отримав тридцять шість. Вийшло трохи більше, ніж він сподівався.

— Останнього разу, коли я тут проїздив, брали по два шаги, а за коней — по шість.

— А мені що? Домовляйтеся з Недом. Якщо хочете ночувати, то нема де. Пан Шевний і пан Костян привели ціле військо, і корчма аж тріщить.

— А пан Пик теж тут? — «Він убив зброєносця пана Арлана.» — З ним іще були пан Глушняк та Ян Скрипаль.

— Нед повіз їх останнім перевозом. — Вона зміряла Дунка згори донизу. — Ви з їхнього товариства, чи що?

— На дорозі перестріли, та й усе.

З вікон заїзду пливли пахощі, від яких Дункові потекла слина.

— От якби нам шматок того, що в вас там смажиться. Якщо воно не надто дороге.

— То вепр, — відказала жінка, — добре перчений, з цибулею і грибами. Подається з ріпою.

— Та нам би двом по шматку від вепра, хай навіть без ріпи, і по кухлю вашого доброго темного пива. Яку ціну візьмете? А якби ще й переночувати десь у стайні на підлозі…

Прикра помилка.