Таємничий суперник

Він назвався графом Степановим. Таппенс оголосила про його прихід, і місіс Вандемеєр підвелася з низенького дивану із задоволеним муркотінням.

— Я така рада бачити вас тут, Борисе Івановичу, — сказала вона.

— А я — вас, мадам! — Він низько схилився до її руки.

Таппенс повернулася на кухню.

— Граф Степанов чи щось таке, — сказала вона і вдала щиру неприкриту цікавість: — Хто він?

— Російський джентльмен, здається.

— Часто приходить?

— Час від часу. А тобі навіщо?

— Подумала, що він небайдужий до місіс, тільки й того, — пояснила дівчина, додавши з виглядом образи: — Нащо ви так сприймаєте!

— Я, взагалі-то, про суфле непокоюся, — відрізала жінка.

«Ти щось знаєш», — подумала Таппенс, а вголос лише сказала:

— Подавати на стіл зараз? Ну ж бо.

Накриваючи стіл, Таппенс уважно слухала все, про що говорили. Вона пам’ятала, що це один з двох чоловіків, за якими стежив Томмі, коли вона востаннє його бачила. І хоч навряд чи б вона це визнала, дівчина починала непокоїтись за свого партнера. Де він? Чому від нього жодної звістки? Перед тим як піти з «Рітц», вона домовилася, щоб усі листи або повідомлення відразу надсилали спеціальним кур’єром до маленької канцелярської крамниці поблизу, куди часто навідувався Альберт. Щоправда, вона розсталася з Томмі лише вчора вранці й казала собі, що тривожитися за нього безглуздо. І все ж дивно було, що він не надіслав жодної звістки.

Але скільки б вона не дослухалася, розмова не давала жодних підказок. Борис і місіс Вандемеєр обговорювали суто сторонні речі: відвідані вистави, нові танці та останні світські плітки. Після вечері вони віддалилися до маленького будуара, де місіс Вандемеєр розляглася на дивані, страшенно вродлива, як ніколи. Таппенс принесла каву та міцні напої й неохоче пішла. При цьому вона чула, як Борис спитав:

— Новенька, так?

— Прийшла сьогодні. Та була чудовиськом. Ця начебто нормальна. Добре обслуговує.

Таппенс трохи довше затрималася біля дверей, які обачно потурбувалася не зачиняти, і почула, як він каже:

— Цілком безпечна, сподіваюся?

—Далебі, Борисе, ти надзвичайно підозріливий. Здається, вона кузина портьє або щось таке. Ніхто навіть не уявляє, що я якось пов’язана з нашим... спільним другом, містером Брауном.

— Заради всього святого, Рито. Ті двері не зачинені.

— Ну то зачини їх, — розсміялася жінка.

Таппенс поспішила забратися звідти.

Вона не насмілилася надовго полишати задні приміщення, але прибралась і вимила посуд з блискавичною швидкістю, набутою в шпиталі. Потім тихо вислизнула назад до дверей будуара. Кухарка, уже більш розслаблена, досі поралася на кухні і якщо й помітила її відсутність, то хіба що подумала, що дівчина перестеляє ліжка.

Як шкода! Розмову всередині вели надто тихо, щоб вона могла щось почути. Дівчина не насмілилася заново прочинити двері, хай як обережно. Місіс Вандемеєр сиділа майже навпроти дверей, а Таппенс поважала рисячу спостережливість хазяйки.

Проте вона відчувала, що багато віддала б за те, аби підслухати, що відбувається. Можливо, якщо сталося щось непередбачуване, їй вдасться отримати новини про Томмі. Кілька секунд дівчина відчайдушно розмірковувала, а тоді її обличчя проясніло. Вона хутко рушила коридором до спальні місіс Вандемеєр, де були довгі французькі вікна з виходом на балкон, що тягнувся уздовж усієї квартири. Швидко прослизнувши крізь вікно, Таппенс безшумно прокралася до самих вікон будуара. Як вона й гадала, ті були трохи прочинені, і голоси всередині було добре чути.

Таппенс уважно слухала, але нічого, що можна було б хоч якось пов’язати з Томмі, вони не згадували. Схоже, місіс Вандемеєр і росіянин обговорювали якусь чергову справу, і наприкінці останній гірко вигукнув:

— З твоєю впертою безрозсудністю ти врешті-решт занапастиш нас!

— Ба! — розсміялася жінка. — Скандальна слава потрібного ґатунку — найкращий спосіб розвіяти підозри. Колись ти це усвідомиш — може, швидше, ніж сам гадаєш!

— А Тимчасом ти майже скрізь ходиш із Пілом Еджертоном. Він чи не найвідоміший королівський адвокат в Англії, а його хобі — кримінологія! Це безумство!

— Я знаю, що його красномовство врятувало неназваних людей від шибениці, — спокійно відповіла місіс Вандемеєр. — І що з того? Колись мені самій може знадобитись його допомога. Якщо так, як же пощастить мати такого друга в суді — чи, доречніше сказати, на суді.

Борис встав і заходив уперед-назад. Він дуже хвилювався.

— Ти розумна жінка, Рито, але така дурепа! Послухайся мене й облиш Піла Еджертона.

Місіс Вандемеєр м’яко похитала головою.

— Я так не думаю.

— Ти відмовляєшся? — У голосі росіянина прорізався огидний дзвін.

— Так.

— Тоді, заради всього святого, — гаркнув росіянин, — ми ще побачимо...

Але місіс Вандемеєр теж підвелася на ноги. Її очі палали.

— Ти забуваєш, Борисе, — сказала вона. — Я нікому не підзвітна. Я отримую накази лише від... містера Брауна.

Чоловік розпачливо скинув руки.