Таємничий суперник

— Ні, більшого я не скажу. Забагато казати — велика помилка. Пам’ятайте це. Ніколи не кажіть усього, що вам відомо, навіть тому, кого знаєте найкраще. Зрозуміли? До побачення.

Він пішов геть. Таппенс приголомшено дивилася йому вслід. Вона починала розуміти методи сера Джеймса. Одного разу він вже кидав їй натяк тим самим недбалим тоном. Чи це зараз теж був натяк? Що саме ховалося за останніми короткими фразами? Чи мав він на увазі, що, зрештою, не облишив цю справу, потай і далі працюватиме над нею, доки...

Її роздуми перервав Джуліус, який благав її «сідати негайно».

— Вигляд у вас доволі замислений, — зауважив він, коли вона рушила надвір. — Старий сказав щось іще?

Таппенс імпульсивно розтулила рота, а тоді стулила знову. Слова сера Джеймса лунали в її вухах: «Ніколи не кажіть усього, що вам відомо, навіть тому, кого знаєте найкраще». І, наче спалах, у неї в голові промайнув інший спогад. Джуліус перед сейфом у квартирі, її власне запитання й пауза перед його відповіддю: «Нічого». Там справді нічого не було? Чи він знайшов щось, що хотів притримати для себе? Якщо він може приховати щось, то може й вона.

— Нічого конкретного, — відповіла дівчина.

Вона радше відчула, ніж побачила, як Джуліус скоса поглядає на неї.

— Як дивитесь на те, щоб зробити коло парком?

— Як хочете.

Якийсь час вони їхали під деревами мовчки. День був погожий. У жвавому русі повітря Таппенс відчула нове піднесення.

— Скажіть, міс Таппенс, як гадаєте, я коли-небудь знайду Джейн?

Джуліус говорив засмученим голосом. Цей настрій був настільки не властивий йому, що Таппенс обернулась і здивовано глянула на американця. Той кивнув.

— Так. У мене опускаються руки в цій справі. Сер Джеймс взагалі не мав сьогодні ніяких надій, це помітно. Мені він не подобається — ми чомусь не сходимось, але він надзвичайно розумний, і, гадаю, він не пішов би, якби був якийсь шанс на успіх, хіба не так?

Таппенс почувалася доволі ніяково, але трималася за переконання, що Джуліус теж щось від неї приховує, тож лишалася непохитною.

— Він запропонував дати оголошення про пошук медсестри, — нагадала вона.

— Так, тоном «облиш усіляку надію»! Ні — із мене, мабуть, досить. Я вже майже думаю негайно повернутися до Штатів.

— О, ні! — скрикнула Таппенс. — Ми маємо знайти Томмі.

— Точно, я забув про Бересфорда, — покаянно промовив Джуліус. — Це так. Ми повинні його знайти. Але потім — що ж, я марив від самого початку цієї подорожі, і ці мрії — гнила та безнадійна справа. Я вмиваю руки. Знаєте, міс Таппенс, хочу у вас дещо спитати.

— Так.

— Ви і Бересфорд. Що між вами?

— Я вас не розумію, — з гідністю відповіла Таппенс і доволі непослідовно додала: — І, хай там що, ви помиляєтеся!

— Не маєте якихось ніжних почуттів одне до одного?

— Точно ні, — з теплотою запевнила Таппенс. — Ми з Томмі — друзі, і нічого більше.

— Гадаю, кожна закохана пара казала це якоїсь миті, — зауважив Джуліус.

— Маячня! — гримнула Таппенс. — Невже я схожа на дівчину, що закохується в кожного стрічного?

— Ні. Ви схожі на дівчину, в яку частенько закохуються.

— О! — вигукнула Таппенс, доволі спантеличена. — Я гадаю, це комплімент?

— Звісно. А зараз поговорімо про це. Припустімо, ми ніколи не знайдемо Бересфорда, і... і...

— Гаразд — скажіть це! Я вмію приймати факти. Припустімо, він... мертвий! Так?

— І вся ця справа сходить нанівець. Що ви тоді робитимете?

— Не знаю, — розгублено відповіла Таппенс.

— Ви будете надзвичайно самотньою, бідолашна дитино.

— Зі мною все буде гаразд, — гримнула Таппенс, звично обурена жалістю до себе.

— Як щодо заміжжя? — спитав Джуліус. — Як ставитеся до такої ідеї?

— Я маю намір вийти заміж, звісно, — відповіла Таппенс. — Тобто, якщо... — Вона зупинилася, відчула миттєвий потяг відступитись, а тоді сміливо продовжила: — Якщо знайду когось настільки заможного, що це буде того варте. Відверто, так? Можу припустити, що ви зневажаєте мене за це.

— Я ніколи не зневажаю ділового інстинкту, — відповів Джуліус. — Які саме критерії ви розглядаєте?

— Критерії? — здивовано спитала Таппенс. — Тобто високий чи низький?

— Ні. Суму — дохід.

— О, я... я недостатньо це обміркувала.

— А як щодо мене?

— Вас?

— Звісно.

— Ох, я не можу!

— Чому ні?

— Кажу вам, я не можу.

— Знов-таки, чому ні?

— Це буде несправедливо.

— Не бачу в цьому ніякої несправедливості. Я називаю це блефом, ось і все. Я безмежно захоплююсь вами, міс Таппенс, більше, ніж будь-якою дівчиною, кого зустрічав. Ви достобіса хоробра. Я лише хочу дати вам справжнє, надзвичайно добре життя. Скажіть лише слово, і ми негайно ж поїдемо до висококласного ювеліра й купимо обручки.

— Не можу, — видихнула Таппенс.

— Через Бересфорда?

— Ні, ні, ні! Таппенс лише й далі несамовито хитала головою.

— Ви не можете серйозно розраховувати на більші статки, ніж маю я.

— О, річ не в тім, — видихнула Таппенс із майже істеричним сміхом. — Але з усією вдячністю й тому подібним, гадаю, я краще скажу «ні».

— Я був би вельми вдячний, якби ви зробили мені ласку й подумали про це до завтра.

— Немає сенсу.

— І все ж, гадаю, ми зупинимось на цьому.

—Дуже добре, — слухняно відповіла Таппенс.