Таємничий суперник

Жоден з них не заговорив знову, доки вони не дісталися готелю «Рітц».

Таппенс піднялася нагору до своєї кімнати. Вона почувалася прибитою до землі після розмови з енергійним Джуліусом. Сівши перед дзеркалом, вона кілька хвилин роздивлялася своє зображення.

—Дурепа, — нарешті буркнула Таппенс і скривила гримасу. — Маленька дурепа. Це ж усе, чого ти хочеш — усе, на що ти сподівалась, а ти собі белькочеш «ні», як мала безмозка вівця. Це твій єдиний шанс. Чому б не скористатися ним? Не вхопити його? Не вчепитись у нього? Чого ще ти хочеш?

Немов у відповідь на це запитання її погляд упав на маленький знімок Томмі, який стояв на туалетному столику в обшмугляній рамці. Якусь мить вона силкувалась опанувати себе, а потім, відкинувши будь-яке вдавання, піднесла знімок до губ і розридалася.

— Ох, Томмі, Томмі, — ридала вона, — я так тебе люблю і можу ніколи більше тебе не побачити...

Минуло п’ять хвилин, після чого Таппенс сіла, висякала носа й відкинула волосся з обличчя.

— Ось і все, — суворо зауважила вона. — Погляньмо фактам в обличчя. Здається, я

закохалася — у хлопчиська-ідіота, якому, мабуть, ні на гріш не цікава.

Тут вона зупинилася.

— Хай там як, — продовжила вона, ніби сперечаючись із невидимим опонентом, — я цього не знаю. Він ніколи не насмілювався казати про це. Я завжди лаяла сентименти — а тепер сама стала сентиментальною, як ніхто. Дівчата такі ідіотки! Я завжди так вважала. Мабуть, я спатиму з його світлиною під подушкою, і він мені снитиметься всю ніч. Жахливо відчувати, що зраджуєш власним принципам.

Таппенс сумно похитала головою, обмірковуючи своє падіння.

— Геть не знаю, що сказати Джуліусу. Ох, якою дурепою я почуваюся! Доведеться йому щось відповісти — він американець і такий доскіпливий, що неодмінно захоче знати причину. Цікаво, чи знайшов він щось у тому сейфі...

Думки Таппенс перескочили на інше. Вона ретельно й наполегливо перебрала в пам’яті події останнього вечора. Якимось чином вони здавалися пов’язаними із загадковими словами сера Джеймса...

Раптом вона щосили здригнулася — колір збіг з її обличчя. Її очі зачаровано дивилися перед собою, зіниці розширилися.

— Неможливо, — прошепотіла вона. — Неможливо! Я, мабуть, збожеволіла, якщо взагалі думаю про таке...

Страхіття — але воно пояснювало все...

Після недовгих роздумів вона сіла й написала записку, зважуючи при цьому кожне слово. Нарешті кивнула з важким задоволенням і вклала записку в конверт, який адресувала Джуліусу. Пройшла крізь коридор до його вітальні й постукала у двері. Як вона й очікувала, кімната виявилася порожньою. Дівчина залишила записку на столі.

Коли вона повернулася, біля дверей на неї чекав маленький портьє.

— Вам телеграма, міс.

Таппенс узяла її з таці й недбало розгорнула. А тоді скрикнула. Телеграма була від Томмі!

РОЗДІЛ 16 Подальші пригоди Томмі

З темряви, поцяткованої уколами вогню, що пульсували навколо, Томмі потроху повертався до тями. Коли він нарешті розплющив очі, то не усвідомлював нічого, крім нестерпного болю в скронях. Неясно бачив незнайоме оточення. Де він? Що сталося? Він мляво кліпнув очима. Це був не його номер у «Рітці». І що, чорт забирай, з його головою?

—Дідько! — сказав Томмі й спробував сісти. Він згадав. Він був у тому зловісному будинку в Сохо. Хлопець застогнав і знову впав. Крізь майже зімкнуті повіки він уважно вивчав місце навколо себе.

— Оговтується, — зауважив хтось біля самого вуха Томмі. Він одразу впізнав голос бородатого дієвого німця і натхненно вдав нерухомість. Відчував, що пошкодує, якщо отямиться надто швидко, і, доки біль у голові не притихнув, ніяк не міг зібратися з думками. Томмі болісно намагався скласти докупи те, що сталося. Вочевидь, хтось прокрався слідом за ним, доки він підслуховував, і оглушив ударом по голові. Тепер вони знають, що він шпигун, і з усією ймовірністю розправа над ним буде короткою. Без сумніву, він потрапив у халепу. Ніхто не знає, де він, тож допомоги ззовні чекати не варто й треба покладатися винятково на власну кмітливість.

«Ну, вперед», — пробурмотів Томмі до себе й повторив свій попередній вигук.

—Дідько! — сказав він, і цього разу йому вдалося сісти.

За мить німець виступив уперед і приклав до його губ келих, коротко наказавши:

— Пий.

Томмі послухався. Від міцності трунку він мало не вдавився, але той дивовижним чином прочистив його розум.

Він лежав на канапі в кімнаті, де відбувалася нарада. По один бік від нього сидів німець, по другий — сторож із лиховісним обличчям, який впустив його.

Але Томмі помітив відсутність одного обличчя. Чоловіка, якого називали Номером Першим, тут більше не було.

— Уже краще? — спитав німець, прибираючи порожню склянку.

— Так, дякую, — бадьоро відповів Томмі.

— О, мій любий друже, пощастило тобі мати такий товстий череп. У доброго Конрада міцний удар. — Він кивнув у бік зловісного сторожа.

Чоловік вишкірився.

Томмі з зусиллям крутнув головою.

— О, — мовив він, — то ти Конрад, так? Здається мені, товщина черепа — це й для тебе везіння. Коли дивлюся на тебе, то майже шкодую, що дав тобі уникнути шибениці.