Таємничий суперник

Вони були на розі Карлтон-Гауз-Террас, і їхній настрій покращився. Раптом дорогу їм заступив кремезний і явно нетверезий чолов’яга.

—Добрий вечір, леді, — гикнув він. — Куди так поспішаєте?

—Дайте нам пройти, будь ласка, — владно промовила Таппенс.

— Лише скажу кілька слів твоїй гарній подружці. — Він простягнув нестійку руку й стиснув плече Джейн. Таппенс почула інші кроки за спиною. Вона не зупинилася, щоб перевірити, друзі це чи вороги. Опустивши голову, вона відтворила маневр з дитячих ігор — з усіх сил буцнула нападника в широку середню частину тулуба. Ця неспортивна тактика мала негайний успіх: чоловік різко сів на тротуар. Таппенс і Джейн кинулися тікати. Будинок, який вони шукали, був трохи далі вулицею. Позаду них лунали інші кроки. Їхній подих виривався задушливими зойками, коли вони дісталися дверей сера Джеймса. Таппенс схопилася за дзвінок, а Джейн — за дверний молоток.

Чоловік, який переслідував їх, підбіг до ґанку. На мить завагався, і цієї миті двері відчинилися. Дівчата разом ввалились у передпокій. З дверей бібліотеки вийшов сер Джеймс.

— Вітаю! Що сталося?

Він ступив уперед і обійняв однією рукою Джейн, яка непевно хитнулася. Майже вніс її в бібліотеку й поклав на шкіряну канапу. З карафки на столі налив кілька крапель бренді й змусив дівчину випити. Зітхнувши, вона сіла. Її очі досі були нестямні та налякані.

— Усе гаразд. Не бійтеся, дитя моє. Ви в цілковитій безпеці.

Її подих вирівнявся, колір знову прилив до щік. Сер Джеймс запитально подивився на Таппенс.

— Отже, ви не померли, міс Таппенс. Не більше, ніж ваш хлопець Томмі!

— Молодих авантюристів так просто не вб’єш, — похвалилася Таппенс.

— Схоже, що так, — сухо мовив сер Джеймс. — Я правильно розумію, що ваше спільне підприємство увінчалося успіхом, а це... — Він обернувся до дівчини на канапі. — Міс Джейн Фінн?

Джейн сіла.

— Так, — тихо сказала вона. — Я Джейн Фінн. Я маю багато чого вам розповісти.

— Коли наберетеся сил...

— Ні — зараз! — Її голос трохи підвищився. — Мені буде безпечніше, коли я вам усе розповім.

— Як бажаєте, — мовив адвокат.

Він сів в одне з великих крісел, обернене до канапи. Тихим голосом Джейн почала свою розповідь:

— Я пливла на «Лузитанії» до Парижа, щоб отримати там роботу. Я страшенно гостро сприймала війну, і мені не терпілося хоч якось допомогти. Я вивчала французьку, а мій учитель сказав, що потрібна допомога в паризькому шпиталі, тож я написала й запропонувала їм свої послуги, вони погодились. Власної родини я не мала, тож влаштувати подорож було легко.

Коли «Лузитанію» підбило торпедою, до мене підійшов чоловік. Я вже не раз помічала його і вирішила про себе, що він когось або чогось боїться. Він спитав мене, чи я патріотка Америки, і сказав, що везе з собою папери, які означають життя або смерть для союзників. Попросив мене взяти їх на зберігання. Я мала чекати на оголошення в «Таймз». А якщо воно не з’явиться, віднести їх американському послу.

Більшість того, що було далі, досі здається нічним жахіттям. Іноді мені це сниться... Цю частину я розповім коротко. Містер Денверз сказав мені стерегтися. За ним могли стежити з Нью-Йорка, але він так не вважав. Спочатку я нічого не запідозрила, але на кораблі до Голігеда почала непокоїтись. Там була одна жінка, яка дуже ревно про мене піклувалась і балакала переважно зі мною — така собі місіс Вандемеєр. Спочатку я була лише вдячна їй за доброту, але постійно відчувала в ній щось таке, що мені не подобалось. А на ірландському кораблі я побачила, як вона говорить з якимось химерним чоловіком, і з того, як вони дивилися, зрозуміла, що вони говорять про мене. Я згадала, що вона була зовсім поряд зі мною на «Лузитанії», коли містер Денверз віддав пакунок, а до того раз чи двічі пробувала заговорити до нього. Я злякалася, але не зовсім розуміла, як діяти.

Мені спала на думку шалена ідея зупинитись у Голігеді й не їхати того дня до Лондона, але незабаром я збагнула, що це повна дурість. Лишалося тільки вдавати, що я нічого не помічаю, і сподіватися на краще. Я не уявляла, як вони схоплять мене, якщо я пильнуватиму. Дещо я вже зробила з обережності — розірвала цератовий пакунок і підмінила папери порожніми аркушами, а потім зашила знову. Тож, якщо комусь усе ж удасться пограбувати мене, це не матиме значення.

Що робити зі справжніми паперами — це питання без кінця турбувало мене. Нарешті я розгорнула їх (там було лише два аркуші) і вклала між двома рекламними сторінками журналу. Зліпила два аркуші разом по краю сургучем з конверта. Цей журнал я носила, недбало запхавши в кишеню пальта.