Таємничий суперник

Гадаю, я майже загіпнотизувала сама себе. Незабаром я практично забула, що я насправді Джейн Фінн. Я настільки заглибилась у роль Дженет Вандемеєр, що мої нерви почали викидати коники. Я занедужала по-справжньому — на кілька місяців поринала в якийсь ступор. Почувалася впевненою, що незабаром помру й ніщо вже не має значення. Кажуть, здорова людина, замкнена у божевільні, часто врешті-решт божеволіє сама. Гадаю, зі мною так і було. Грати роль стало для мене другою натурою. Врешті-решт я не почувалася навіть нещасною — просто апатичною. Здавалося, що все неважливо. І так минали роки.

А тоді раптом усе наче змінилося. Із Лондона приїхала місіс Вандемеєр. Вони з лікарем ставили мені запитання, експериментували з різними методами лікування. Були розмови про те, щоб відіслати мене до паризького фахівця. Врешті-решт вони так і не ризикнули це зробити. Я випадково почула дещо, із чого випливало, що деякі інші люди — друзі — шукають мене. Пізніше я дізналася, що медсестра, яка доглядала мене, поїхала до Парижа й радилася з фахівцем, видаючи себе за мене. Він влаштував їй кілька дослідницьких тестів і виявив, що її втрата пам’яті — шахрайство; але вона занотувала його методи й відтворила їх зі мною. Мушу сказати, що ні на мить не зуміла б обдурити фахівця — людина, що присвятила життя дослідженню цього явища, є унікальною, — але проти них мені вкотре вдалося протриматись. Те, що я вже довгий час не думала про себе як про Джейн Фінн, полегшило справу.

Якось уночі мене в одну мить вивезли до Лондона. Повернули до будинку в Сохо. Щойно залишивши санаторій, я стала почуватись інакше — так, ніби щось у мені, поховане тривалий час, прокинулося знову.

Мене послали прислуговувати містерові Бересфорду. Звісно, тоді я не знала його імені. Я була підозріливою — гадала, це чергова пастка. Але він здавався таким чесним, що я ледве в це вірила. Однак була обережною в усьому, що казала, бо знала, що нас можуть підслуховувати. Там є маленька дірочка, високо в стіні.

Але в неділю вранці в будинок надійшло повідомлення. Усі дуже стривожилися. Без їхнього відома я підслуховувала. Пішла чутка, що його вб’ють. Наступну частину я можу не розповідати, адже ви її знаєте. Я гадала, що встигну метнутися нагору й забрати папери зі схованки, але мене впіймали. Тож я заверещала, що він тікає, і стала твердити, що хочу назад до Маргарити. Я тричі дуже голосно вигукнула її ім’я. Знала: інші вирішать, що я маю на увазі місіс Вандемеєр, але сподівалася, що містера Бересфорда це наведе на думку про картину. У перший день він зняв одну з них з гачка — ось чому я вагалася, перш ніж довіряти йому.

Вона зупинилася.

— Отже, папери, — дуже повільно мовив сер Джеймс, — досі за картиною в тій кімнаті.

— Так. — Дівчина знову відкинулася на канапу, виснажена напругою після довгої розповіді.

Сер Джеймс звівся на ноги. Подивився на годинник.

— Ходімо, — сказав він, — треба вирушати негайно.

— Сьогодні? — здивовано спитала Таппенс.

— Завтра може бути надто пізно, — похмуро сказав сер Джеймс. — До того ж, якщо ми підемо туди сьогодні, то маємо шанс захопити великого чоловіка й надзлочинця — містера Брауна!

Запала мертва тиша, і сер Джеймс продовжив:

— За вами простежили до цього місця — це без сумніву. Коли ми підемо з будинку, за нами стежитимуть знову, але не нападатимуть, адже, за планом містера Брауна, ми маємо привести його в потрібне місце. Але будинок у Сохо день і ніч під наглядом поліції. Кілька людей стежать за ним. Коли ми ввійдемо до того будинку, містер Браун не відступиться — він ризикне всім заради шансу видобути іскру, щоб розпалити пожежу. І він вважає ризик незначним — адже він увійде туди під личиною друга!

Таппенс спалахнула, а тоді імпульсивно розтулила рота.

— Але ж є дещо, чого ви не знаєте — чого ми вам не розповіли.

Її очі збентежено зупинились на Джейн.

— Що саме? — різко спитав він. — Не вагайтеся, міс Таппенс. Ми маємо бути впевнені в нашій справі.

Але Таппенс, здавалося, вперше втратила дар мови.

— Це так важко... бачте, якщо я помиляюся... о, це буде жахливо.

Вона зробила гримасу нестямній Джейн.

— Ніколи собі не пробачу, — таємничо зауважила вона.

— Хочете, я вам допоможу?

— Так, будь ласка. Адже ви знаєте, хто такий містер Браун?

— Так, — похмуро мовив сер Джеймс. — Нарешті знаю.

— Нарешті? — із сумнівами перепитала Таппенс. — Ох, а я гадала...

Вона змовкла.

— Ви міркували правильно, міс Таппенс. Я вже якийсь час точно впевнений, хто він, — від самої ночі таємничої загибелі місіс Вандемеєр.

— Ах! — видихнула Таппенс.

— Адже тут ми стикаємося з логікою фактів. Є лише два висновки. Або вона додала хлоралгідрат власноруч — цю версію я відкинув одразу, або...

— Так?

— Або його додали в бренді, який ви їй дали. Лише троє людей торкалися того бренді — ви, міс Таппенс, я сам та ще один — містер Джуліус Гершайммер!

Джейн Фінн заворушилась і сіла, дивлячись на чоловіка великими приголомшеними очима.