Таємничий суперник

Але Томмі зробився серйозним.

— Послухай, Таппенс, старенька. До чого це нас приведе?

—До ще більших грошей, — відповіла його подруга.

— Це я знаю. У тебе лише одне на думці. Я маю на увазі, який наступний крок? Як ти збираєшся вести цю гру?

— О! — Таппенс поклала ложку. — Твоя правда, Томмі, це трохи позерство.

— Зрештою, ти ж розумієш, не можна блефувати перед ним безкінечно. Рано чи пізно ти неодмінно десь помилишся. І в будь-якому разі я зовсім не впевнений, що це не підсудна справа — ну, знаєш, шантаж.

— Нісенітниця. Шантаж — це погрожувати щось розповісти, якщо тобі не заплатять. А мені нема чого сказати, бо насправді я нічого не знаю.

— Гм, — із сумнівом видав Томмі. — Гаразд. Хай там як, що нам робити? Сьогодні вранці Віттінґтон квапився позбутись тебе, але наступного разу захоче дізнатися більше, перш ніж розстатися з грошима. Захоче знати, як багато тобі відомо, звідки в тебе інформація і ще багато речей, яких не вигадаєш з ходу. Що ти з цим робитимеш?

Таппенс суворо насупилася.

— Треба подумати. Замов іще кави по-турецьки, Томмі. Стимулює мозок. О, боже мій, скільки ж я з’їла!

— Глитаєш, як кабанисько! Я теж, якщо вже на те пішло, але я лещу собі тим, що більш розважливо підходжу до вибору страв. Дві кави. — Це офіціанту. — Одну каву по-турецьки, одну по-французьки.

Таппенс відсьорбнула кави з виразом глибокої задуми й цитьнула на Томмі, коли той заговорив до неї.

— Тихо. Я думаю.

— Пельманізм[7] нагадує! — сказав Томмі й теж змовк.

— Ось! — нарешті промовила Таппенс. — Я маю план. Вочевидь, нам треба зайнятися тим, щоб дізнатися про все це більше.

Томмі заплескав у долоні.

— Не глузуй. Дістати інформацію ми можемо лише через Віттінґтона. Треба розвідати, де він мешкає, що робить — практично шпигувати за ним! Та ось я не можу цим займатися, бо мене він знає, а тебе бачив лише хвилину чи дві в «Лайонз». І навряд чи впізнає. Зрештою, молоді чоловіки не надто відрізняються один від одного.

— Рішуче не підтримую цієї ремарки. Упевнений, приємні риси та небанальна зовнішність виділять мене з юрби.

— Мій план такий, — спокійно продовжувала Таппенс. — Я піду завтра сама. Зіб’ю його з пантелику, як сьогодні. Байдуже, якщо не отримаю грошей одразу. П’ятдесяти фунтів вистачить на кілька днів.

— Чи навіть довше!

— Ти постоїш надворі. Коли я вийду, то не говоритиму з тобою — раптом він дивитиметься. Але займу пост спостереження десь неподалік, а коли він вийде з будівлі, впущу носовичок чи ще щось — і вперед!

— Куди вперед?

— Слідом за ним, дурнику! Що скажеш про цю ідею?

— Нагадує, як у книжках пишуть. Мені чомусь здається, що в справжньому житті почуваєшся трохи бовваном, коли стирчиш посеред вулиці, нічого не роблячи. Люди дивуватимуться, чого це я.

— Не у великому місті. Усі дуже поспішають. Напевно, тебе взагалі ніхто не помітить.

— Це ти вдруге робиш таке зауваження. Нічого, я пробачаю. Та й взагалі, це буде радше розвагою. Що робиш сьогодні по обіді?

— Ну, — замислено промовила Таппенс. — Я мала плани щодо капелюшків! Чи, може, шовкових панчох! Чи, мабуть...

— Вгамуйся, — дорікнув Томмі. — П’ятдесят фунтів не безмежні. Хай там як, ходімо сьогодні вечеряти і на якусь виставу.

— Згода.

День минув приємно. Вечір — іще краще. Дві п’ятифунтові банкноти були незворотно витрачені.

Наступного ранку вони зустрілись, як домовлялися, і рушили містом. Томмі тримався на протилежному боці вулиці, коли Таппенс зникла в будівлі.

Хлопець повільно побрів у кінець вулиці, а тоді назад. Та коли порівнявся з будівлями, через вулицю стрімголов кинулася Таппенс.

— Томмі!

— Так. Що сталося?

— Кабінет зачинено. Не можу ні до кого достукатись.

—Дивно.

— Авжеж. Ходімо зі мною і спробуймо ще раз.

Томмі рушив за нею. Коли вони минали сходовий майданчик третього поверху, із кабінету вийшов молодий клерк. Мить він вагався, а тоді звернувся до Таппенс:

— Вам потрібні «Естляндські скляні вироби»?

— Так, будь ласка.

— Вони зачинені. З учорашнього вечора. Кажуть, їхня компанія згортає діяльність. Особисто я цього не чув. Але, хай там як, кабінет вони звільняють.

—Дя... дякую, — пролепетала Таппенс. — Гадаю, адреси містера Віттінґтона ви не знаєте?

— Боюся, що ні. Вони виїхали доволі раптово.

—Дуже вам дякуємо, — сказав Томмі. — Ходімо, Таппенс.

Вони знову вийшли на вулицю й розгублено перезирнулися.

— Це кінець, — нарешті вимовив Томмі.

— Такого я аж ніяк не підозрювала, — простогнала Таппенс.

— Вище голову, старушенціє, тут нічим не зарадиш.

— Та невже! — Маленьке підборіддя Таппенс із викликом видалося вперед. — Вважаєш, це кінець? Якщо так, то ти помиляєшся. Це лише початок!

— Початок чого?

— Нашої пригоди! Томмі, хіба не видно: якщо вони так злякалися, що тікають, отже, ця історія з Джейн Фінн чогось варта! Що ж, ми дійдемо до суті. Заженемо їх у глухий кут! Станемо нишпорками по-справжньому!

— Так, але вже нема за ким нишпорити.

— Нема. Ось тому нам треба почати все спочатку. Дай-но мені той залишок олівця. Дякую. Зачекай хвилину, не перебивай. Ось! — Таппенс повернула йому олівець і задоволеним поглядом окинула папірець, на якому щойно писала.

— Що це?

— Оголошення.