Таємничий суперник

— Приходьте завтра в той самий час. Зараз я зайнятий. Ось вам п’ятдесят фунтів для початку.

Він швидко відрахував кілька банкнот і підсунув їх через стіл до Таппенс, а тоді встав, із явним нетерпінням чекаючи, доки вона піде.

Дівчина з діловим виглядом перелічила банкноти, поклала до сумочки й встала.

— Вдалого вам ранку, містере Віттінґтоне, — чемно сказала вона. — Принаймні аи revoir[3], я б сказала.

— Саме так. Au revoir! — Віттінґтон знову здавався майже доброзичливим — перехід, який викликав у Таппенс легке та недобре передчуття. — Au revoir, моя розумна й чарівна юна леді.

Таппенс з легкістю поспішила вниз сходами. Несамовите піднесення охопило її. Годинник поряд із нею показував за п’ять хвилин дванадцять.

— Нехай буде Томмі сюрприз! — пробурмотіла Таппенс і покликала таксі.

Таксі зупинилося біля станції метро. Томмі стояв за вхідними дверима. Йому очі полізли на лоба, і він вибіг допомогти Таппенс вийти з машини. Дівчина приязно всміхнулася йому й трохи театральним тоном промовила:

— Розрахуйся, старий, гаразд? Не маю менше як п’ять фунтів однією банкнотою!

РОЗДІЛ 3 Завада

Момент вийшов не таким тріумфальним, як вона очікувала. По-перше, можливості кишень Томмі виявилися дещо обмеженими. Врешті угоду було досягнуто — у панянки знайшлася плебейська монета у два пенси, і водія, який досі тримав у руках різноманітну добірку монет, вмовили їхати далі. Що він і зробив, востаннє буркнувши: що цей пан йому підсовує?

— Здається, ти дав йому забагато, Томмі, — невинним тоном мовила Таппенс. — Схоже, він хоче повернути трохи.

Імовірно, саме ця ремарка й переконала водія рушати.

—Добре, — мовив містер Бересфорд, нарешті маючи змогу дати волю почуттям, — якого... навіщо тобі знадобилося брати таксі?

— Боялася спізнитись і змусити тебе чекати, — чемно відповіла Таппенс.

— Боялася — що? — спізнишся! О, господи, я здаюся! — мовив містер Бересфорд.

— І я кажу чистісіньку правду, — продовжила Таппенс, широко розплющуючи очі, — я не маю банкноти, меншої за п’ять фунтів.

— Ти чудово зіграла свою роль, старенька, та все одно той тип не купився — ні на мить!

— Ні, — замислено сказала Таппенс, — він не повірив. Цікаво буває, коли кажеш правду. Ніхто тобі не вірить. Я з’ясувала це сьогодні вранці. А зараз ходімо пообідаємо. Як щодо «Савою»?

Томмі посміхнувся.

— Як щодо «Рітцу»?

— Втім, якщо подумати, я віддаю перевагу «Пікадиллі». Це ближче. Не доведеться брати ще одне таксі. Ходімо.

— Це новий різновид гумору? Чи в тебе дах зірвало? — спитав Томмі.

— Останнє припущення влучне. Мені до рук потрапили гроші, і потрясіння виявилося непосильним для мене! Зокрема від цієї форми душевних проблем один видатний лікар радить необмежені hors d’oeuvre[4], омар а l'aтеrісаіпе[5], курку «Ньюберґ» і peche Melba[6] Ходімо поїмо!

— Таппенс, старушенціє, що на тебе справді найшло?

— Ох, це неймовірно! — Таппенс відкрила сумку. — Поглянь сюди, сюди й сюди!

— Моя люба дівчинко, не треба отак вимахувати фунтовими папірцями!

— Це не фунтові папірці. Це в п’ять разів краще, а от ця — вдесятеро!

Томмі застогнав.

— Я, мабуть, ненароком хильнув зайвого! Я сплю, Таппенс, чи справді бачу, як Переді мною небезпечно розмахують цілою купою п’ятифунтових банкнот?

— Саме так, о, королю! А тепер ти підеш обідати?

— Я піду будь-куди. Але що ти зробила? Пограбувала банк?

— На все свій час. Яке жахливе місце ця площа Пікаділлі. На нас суне величезний автобус. Було б надто жахливо загинути під колесами з п’ятифунтовими банкнотами!

—До реберні? — запропонував Томмі, коли вони безпечно досягли протилежного тротуару.

— Інший заклад, дорожчий, — заперечила Таппенс.

— Це злісне розпусне марнотратство. Ходімо далі.

— Ти впевнений, що мені подадуть там усе, чого я хочу?

— Оте напрочуд нездорове меню, яке ти щойно перелічила? Звісно, подадуть. Чи принаймні не менш корисне для тебе.

— А зараз розповідай, — мовив Томмі, нездатний більше стримувати свою неослабну цікавість, коли вони сиділи, оточені багатьма hors d’oeuvre, про які мріяла Таппенс.

Міс Каулі розповіла йому все.

— А найцікавіше те, — закінчила вона, — що насправді я вигадала ім’я Джейн Фінн! Не хотіла називати власне через бідолашного батька — на випадок, якщо вплутаюсь у щось підозріле.

— Може й так, — повільно заговорив Томмі. — Але ти його не вигадала.

— Що?

— Ні. Це я тобі його сказав. Не пам’ятаєш? Учора я казав, що випадково чув, як двоє говорили про жінку на ім’я Джейн Фінн. Тому воно так вчасно і спало тобі на думку.

— Точно. Тепер згадала. Як незвичайно... — Таппенс змовкла. Раптом вона розхвилювалася. — Томмі!

— Так?

— Які вони були, ті двоє чоловіків, яких ти проминув?

Томмі насупився, намагаючись пригадати.

— Один був такий собі огрядний товстун. Чисто виголений. Здається... І чорнявий.

— Це він! — вирвався у Таппенс недоречний скрик. — Це Віттінґтон! А інший який?

— Не пригадую. Його я особливо не помітив. Усю мою увагу привернуло незвичне ім’я.

— А кажуть, збігів не буває! — Таппенс щасливо взялася до своєї peche Melba.