Таємниця країни суниць (збірка)

— Я, пані Зак-Лепська, — скрипнуло у відповідь.

— Де ви?! — розсердився пацюк.

— Як-то — де?! Я там, де й належить бути працьовитій і шляхетній іржі, тобто на крилі автомобіля!

Це останнє слово було вимовлене особливо вишукано: «ау-теме-биль-ля!»

Усі подивилися на Фруся і враз побачили: на його правому крилі розповзлася здоровенна пляма іржі — вона вже проїла те крило наскрізь, і воно набуло ясно-рудого кольору; щупальця від цієї плями простяглися по капоту і вже вп’ялися у друге крило.

— На Фрусеві я ще зможу пастися кілька місяців.

— А тоді? — запитало якесь цікаве пацюча. — Покинете цього… Фруську?

— Гм, ням-ням-ням, — відповіла Зак-Лепська, — тоді покину, я покину те, що зостанеться від бідного ау-теме-биль-ля!

— А самі ж куди? — не вгавало пацюча.

— Ого! У світі стільки смачного, гнучкого, пружного, солодкого заліза, що його мені й моїм Іржикам — їсти не переїсти.

— Тож приймімо до нашого благородного товариства вірного друга пані Зак-Лепську! — зголосився пацюк.

Інші пацюки схвально загули, тільки Фрусь злякано скрипнув своїм іржавим тілом.

Маєш аж рота роззявив: що не кажіть, а тут пахтіло грандіозним хуліганством!

Тим часом Бруднерський вів своєї:

— А щоб світ зробився такий чарівний і принад ний, як я оце сказав, нам треба заховати Зозулю!

І ми її заховаємо глибоко під землею. В славній оселі його незрівнянної нечисті Страхолюда Неможливого!

Усі замовкли, охоплені трепетним жахом. Бруднерський витримав багатозначну паузу і запитав:

— Але де зараз наші вороги разом із своєю де ренчливою таратайкою Умпарарою?

І тут же Бруднерському у вуха задзижчали зелена муха Жужуля та її сірі родички Жюжя і Жьожя.

Ніхто, крім Бруднерського, їх не чув, — але всі бачили, як головний пацюк наливається люттю, як стає дибки і ходить туди-сюди його шерсть на загривку. Як ворушаться його гострі довгі вуса і бігають лихі очі, як зловісно вищирюються жовті зуби. Нарешті він вимовив:

— Ви гарні розвідники. Ви справжні друзі усього живого.

Жужуля і її родички щасливо загули, і раптом згори почулося:

— Де розвідники? Де? Хто вони?!

Наші шпаки добре заховалися у верхніх гілках осокора й уважно стежили за всім, що відбувалося на березі болота. Знизу їх ніхто не бачив. Мухи з переляку поховалися хто куди — під листочки, під стебельця і навіть під самого Бруднерського. А над болотом розлігся сигнал Умпарари і дзвінкий сміх Сміхоші, всі перелякано заніміли. Мухи загули:

— Близько! Вони вже близько! Вони нас знайшли! Тікаймо!

— Слухайте всі! — крикнув Бруднерський. — Слухай і ти, автомобілю Фрусю, і ви, хулігане Мавшу. Перш за все нам треба затримати Умпарару Чамчамчам і всіх, хто у ньому сидить, щоб вони Не їхали, не бігли і не йшли! Нам треба вищирити геть усі зуби і вишкірити геть усі пазурі, ікла, жала і пащеки проти підступних ворогів! І нехай тим часом його навдивовижу незрівнянна і чарівна нечисть, наш улюблений Страхолюд повністю Неможливий заховає Зозулю у далекі підземні тайники, де її вже не знайде ніхто!

— Треба у них викрасти Сміхошу, — мовив хуліган, — Нехай вона буде наша полонянка. Ми її посадимо у Фруся й повеземо за болото в далекий ліс. А Ходючок із своїм Умпарарою кинуться слідом, щоб її врятувати, а ви тим часом однесете Зозулю до Страхолюда і сховаєте. О!

Це був такий сміливий і несподіваний план, що Бруднерський аж закляк від розумового напруження. Маєш додав:

— А я від них відіб’юся. Ха! І не таких били!

Бруднерський повільно огледівся і закричав несамовито:

— Як! Ви ще досі не поїхали?! Але ж я ви-ма-гаю, щоб дівчисько негайно було ось тут. О! Ми її завеземо світ за очі, а ті нехай ганяються. Давай сюди Зозулю!

Маєш виставив з машини клітку з пташкою, Фрусь хрипко скрикнув і зрушив з місця. Хуліган негарно усміхався, бо він давно мріяв зробити Сміхоші яку-небудь капость.

8. Ходить гарбуз по городу

Ходить гарбуз по городу, питається свого роду:

— Ой чи живі, чи здорові всі родичі гарбузові? Обізвалась жовта диня, гарбузова господиня:

— Іще живі і здорові всі родичі гарбузові.

Обізвались огірочки, гарбузові сини й дочки, потім — морковиця, гарбузовая сестриця, а далі буряки, бараболя, квасоля, і всі вони запевнили гарбуза, що живі і здорові. Так співається в старовинній дитячій пісеньці.

А ось тут вийшло трохи не так.

Гарбуз Онопрій і справді вийшов у свій звичайний обхід по городу — питатися свого роду, тобто всякого овоча, про здоров’я. Підійшов до своєї господині, золотавої кругленької дині Вівді, та й питає:

— Ой чи живі, чи здорові всі родичі гарбузові?

А Вівдя каже: — Дай мені спокій! Не до тебе, старий!

— Ві-івдю! — здивовано вигукнув Гарбуз Онопрій. — Чого це ти так набудячилася?!

— Бо геть нема здоров’я! — скрикнула Вівдя. — Ніякого соку в землі не зосталося, смокчеш корінцями, смокчеш, а воно — сухо та й годі! Я ж так можу всохнути та обернутися з дині на якусь там барабольку!