Таємниця країни суниць (збірка)

Хочеш зо мною зробити так, як кіт у чоботях з відомим людожером?! Ха-ха-ха!.. Нема дурних! І годі,

перестань базікати, бо коли я приберу свого власного вигляду, ти умреш од страху!..

Тут ворона гучно засміялася і зарипіла, наче сто п’ятдесят старих воріт, змахнула крильми, підстрибнула, і Антошка почув, як вона легко затулила отвір підземного ходу чорною брилою.

Потім злетіла. Кружляючи, піднялася до верхньо-го краю ями. Її очі освітлювали такі самі чорні слизькі стіни. А вгорі вони освітили ляду.

Ворона залопотіла крильми по ній. Її, мабуть,

зверху про щось запитали, бо вона прокаркала: — Це я, наш найрозумніший (чики-брики). Їхній

мандир уже тут, у чорній ямі! Твій наказ (чики-брики) виконано!

Після цього ляда прочинилася, впустивши до ями поїлки рожевого світла, і ворона вислизнула нагону Кришка впала. Знову стало зовсім темно.

Антошка зрозумів, що яма викопана просто під оселею Бевзя П’ятого.

ЛІЧИЛКА ВИКРИВАЄ ПІДСТУПНОГО ВОРОГА

Дощ ішов і йшов не вгаваючи. З віт, які досі надійно прикривали друзів од води, почали зриватися важкі краплини. І скоро в лісі не зосталося жодного місця, де б можна було сховатися.

Настала ніч. Антошка не повертався. Дениско довго зазирав до чорного отвору підземного ходу, але під землею було ще темніше, ніж у лісі.

—Треба всім іти і рятувати Антошку! — запропонувала Лариска.

— Може, цей хід веде до самого Бевзя? — міркував Кузька.— Але ж ми такі сильні і розумні, Що нам ніщо не страшно. Ходімо туди!

Кив задумливо кивав:

—Якби з нами був Антошка — я б перший кинувся в ту діру. А без нього — навіть не знаю як...

Дениско довго мовчав, а потім сказав так:

—Я думаю, що Антошка потрапив у засідку, якщо ми підемо за ним — ми теж можемо про-пасти.

— То що ж, покинути Антошку в біді! — обурилась Лариска.

— Ні, ми його не покинемо. Але нам треба діяти дуже обережно...

І почав думати. Він морщив лоба, смикав себе за обидва вуха, чухав потилицю. Але ніхто цього не бачив, бо було дуже темно.

Гнітюча тиша панувала в загоні. Тільки чутії було, як хлющить дощ. І як схлипує Лариска.

—Лариско, а ти не можеш спинити цей дощ? -. спитав Дениско.

—Можу...

—Чом же ти його не спиниш?

—Я не здогадалася...

—Вічно ці дівчата! — повторив Кив Антощині слова.

Тепер дівчинка зарюмсала відкрито. Крізь сльози вона бурмотіла:

Дощику, дощику, перестань,

Та й поїдем на баштан,

Та зірвемо диньку —

Тобі половинку!

Ліс, як і раніше, шумів, на голови, плечі і коліна дітей безперестанно падали краплі води, Тільки сльози перестали капати з Ларисчиних очей. Але цього під дощем ніхто не помітив.

—Що ж це таке? — здивувався Дениско.— Може, такої лічилки немає?

Кузька заперечив:

—Якщо Лариска сказала, значить, така лічилка є! А дощ зараз стихне.

—Мабуть, на небі зібралося надто багато води,— замислено мовив Кив.

Діти змокли до рубчика. Холоднішало. Дениско рішуче звівся:

—Спускаймося до підземного ходу! Там хоч дощу немає. Підземним ходом ми будемо йти один за одним за двадцять кроків. Якщо передній попаде в біду, він встигне гукнути всім іншим, щоб береглися. Більш нічого не вигадаєш.

— Я піду першим! — сказав Кузька.

Дениско подумав і погодився. Кричати Кузька вмів.

Друзі приступили до входу в підземелля. Вже Кузька спустив ногу на першу сходинку, коли хтось гукнув:

— Діти, де ви?! Мене послав Антошка!

Позад них темніла якась постать.

—Пароль? — суворо спитав Дениско, хоч вони з Антошкою про пароль ніколи не домовлялися.

Дядько трохи помовчав — ну зовсім трішечки — і відповів:

—Яйце-райце!

—Що-що?

Дядько знову помовчав і сказав тихше:

—Тобто — сонячний зайчик. Це було схоже на правду.

—Де Антошка? — стрепенулася Лариска.

—Не бійтеся. Він у безпечному місці. З ним не сталося нічого поганого. Він навіть не втрапив у чорну яму.

— Яку-яку яму?

—Чорну. Тобто фіолетову. Я хотів сказати — в сіро-буро-малинову.

—А куди ж?..

—Він втрапив у місто Бевзьгород. І зараз сидить з бевзиками і п’є суничну наливку.

—Антошка не п’є ніяких наливок і з бевзиками за одним столом не сидітиме! — заперечила Лариска.— Я його знаю!

—А хто сказав, що за одним столом? — здивувався дядько.— Звісно, вони сидять за різними столами! Він просто просив вам переказати, щоб ви швидше йшли туди, бо різьблена скринька вже майже у нього в руках. От і все!

— А все ж таки — як це він там... з бевзиками? — з сумнівом перепитав Дениско. Він усе смикав себе за вухо.

—Вони помирилися. Та не в тім справа! Він казав, щоб ви не барилися, бо йому треба вирушати!

—Куди?

Дядько подумав і відповів:

—Цього Антошка не сказав...

Це теж було схоже на правду. Антошка міг і не сказати.

—Коли хочете — я вам покажу дорогу,— запропонував дядько.— А не хочете — то як хочете, а мені ніколи. Я поспішаю.

Дениско пробурмотів:

—В усякому разі, ми можемо разом з ним вийти з лісу...

І діти пішли за темною постаттю, розсуваючи віти дерев. Цього разу гілки не розступалися, а навпаки — заважали йти.

—От тобі й на! — сказали всі четверо, коли поминули узлісся.

Дощ, виявляється, вже давно скінчився. Ларисчина лічилка своє зробила. Та на листі дерев назбиралося багато води, і поки діти були в лісі — на них спадали краплини.