Таємниця країни суниць (збірка)

— Мені можна вірити, хлопчику любий! Бевзь нищить наші ліси і перетворює їх на обідрані стовпи А ти з своїми друзями створив новий ліс. Люди Бевзя його підпалили, а ти і твої друзі викликали цілющий дощ. Бевзь ворог природі, а ви її оборонці. Ви наші друзі, хлопчику!..

Антошка подумав: «Треба порадитися з своїми». Змійка вигукнула:

—Якщо ти хоч слово скажеш комусь про мене, я не зможу тобі допомогти! Тільки тобі дозволено зо мною розмовляти і на мене дивитися!

«Чи й справді? — подумав Антошка.— Хоч би знати, який це шлях вона покаже...»

—Іди за мною, це поруч,— сказала змійка і ковзнула у зарості. Тільки видко було, як пливе над травою її золота голівка.

Антошка ступив десяток кроків і опинився біля купи каміння.

Змійка прослизнула під великий плескатий камінь. Антошка схопився за його мокрий край, напружився і відвернув набік.

Перед ним був вузький отвір. Униз вели східці з такого самого дикого каменю. На найвищій сходинці бубликом згорнулася змійка.

— Звідкіля взялася ця діра? — здивувався Антошка.

— Вона тут була завше.

— А куди ж вона веде? .

— У підземний хід. Ним ти вийдеш просто до Си-ньої гори. Він рівний, як стріла. Це найкоротший і

найзручніший шлях! А бевзики про нього не знають.

Нехай друзі залишаться тут, вирішив Антошка бо спершу треба зробити розвідку. Не можна забувати уроку, що їм дала біла ворона.

—Ти підеш один? — ображено спитала змійка.— То ти не віриш нам?

—Пробач,— зніяковіло відповів Антошка.— Але я інакше не можу.

—Як хочеш,— змійка похилила голівку.— Моє діло — показати дорогу, а ти як знаєш.

Антошка сказав їй почекати, а сам повернувся до друзів.

—З ким це ти там розмовляв? — спитав Дениско.— Ми чули твій голос.

—Та... це я сам з собою. Я знайшов підземний хід і хочу піти на розвідку. А ви мене почекайте тут, Домовились?

Лариска кинулася до нього:

—Сам не ходи, Антошко! Я боюсь!

—Треба йти. Ми, здається, знайшли найближчий шлях до мети. Я тільки хочу перевірити, а тоді! ми всі туди підемо.

—Не ходи, Антошечко, любесенький!..— Лариска схопила хлопчика за плечі.— Не пущу!..

Антошка насупився:

—Вічно ці дівчата!..— Він одірвав од себе руки Лариски і навіть відштовхнув її.— Одчепися ж!

Лариска відступила і похилила голову. Антошка махнув друзям і пішов.

Не пройшов він і кілька східців униз, як опинився в темряві. Попереду світилася золота змійка.

—- Ну, сміливіше,— підбадьорила вона.— Тут дуже темно, але ж ти мене добре бачиш! Я повзтиму попереду, а ти сміливо йди за мною. Готовий?

—Готовий,— глухо відказав Антошка.

І вони пішли. Навколо було так темно, що Антошка не бачив нічого — ні стелі, ні стін, ні підлоги. Повітря було вологе і прохолодне. Попереду золотим струмком текла змійка, а Антошка крокував за нею.

Підземний хід і справді був рівний як стріла.

Жодного разу не довелося завертати. Хлопчик підняв руку і зачепив за склепіння. Воно було часом земляне, часом — кам’яне, холодне.

Озирнувся. Слабкого світла від входу вже давно не стало видко.

Антощині кроки відлунювали спереду і позаду, і могло здатися, ніби під склепінням іде не один, а багато хлопчиків.

А змійка текла і текла золотим струмочком — безгучно, швидко, впевнено. Вона перестала відповідати на Антощині роздуми і знала тільки одне — вести його вперед.

Лунали кроки...

Антошка ніколи пізніше не міг пригадати, скільки часу йшов. Мабуть, довго. Та ось змійка спинилася. Командир підійшов до неї.

—Я далі не можу,— сказала вона.

Голос її став неприємний, рипучий. Та хлопчик не звернув уваги.

— Ступи ще п’ять кроків — і побачиш вихід з підземелля,— пояснила змійка.— Нічого не бійся. Ну? Сміливіше!

Антошка ступив уперед.

— Раз... Два... Три... Чотири... Ой!..

На п’ятому кроці нога ступила в порожнечу. Антошка зойкнув і полетів униз... Гоп! — він упав на вологу землю. Дуже забив лікоть і коліно. — Де я? — гукнув хлопчик.— Змійко, ти де?!

— Я тут, а ти на дні чорної ями,— почув він згори. То був знайомий голос: скрипучий, як старі ворота!

Антошка, забувши про біль, схопився на ноги і глянув угору, Там, звідки він тільки-но звалився,

сиділа біла ворона. Її червоні очі палали зловтіхою Вони так палали, що освітлювали яму примарну світлом.

Глибока й холодна яма мала земляне дно, стіш з слизького чорного каменю. З неї нізащо не вилізеш без допомоги.

—Не вилізеш! — каркнула ворона.— Тобі ж відразу сказали, чемно так сказали, як вихованому хлопчикові: підемо, ми тебе вкинемо у чорну яму Не схотів? Ха-ха-ха!.. От ти і в ямі! Накази Бевзя П’ятого (чики-брики) завжди виконуються!

—Де змійка? Де золота змійка? — спитав Антошка безнадійно.

—Ха-ха-ха! Ти ще й досі не зрозуміло, дурне хлопченя? Змійка — це була я! Я!.. Я!.. Я!!!

Від цих вигуків Антошку щораз сіпало і поза шкірою бігав мороз. Чи ви чули, як рипить пісок між уламками скла? Або як скавулить тупий ніж по залізу? Приємно? Отак було і йому!

—Я можу перевернутись на кого схочу! — тішилась ворона.— На змію, на велосипед, на крокодила!..

—А на мокрицю можеш? — спитав Антошка.

—Можу!

—Не вірю.

Ворона зареготала:

—Ти кинь ці штучки!.. Я тебе наскрізь бачу!..