Таємниця країни суниць (збірка)

—Отак тобі все просто. А коли нам стрінеться одновусий?

—Ми його схопимо і довідаємося про все!

—А якщо він сам нас схопить?

—А ми — врозтіч. Думаєш, він розірветься на частини?

—Думаю, що він не розірветься. Але він може схопити когось одного.

Антошка замислився. Діти чекали його рішень, він мусить усе передбачити заздалегідь.

— Що ж,— рішуче сказав він,— Тоді ми будемо битися.

—Як?

—Я розбіжусь і вдарю його головою в живіт. Він, звісно, зігнеться. І, мабуть, схопить мене.

—А я в цей час ухоплю його за вус і буду тягти, як трактор!

—Молодець,— схвалив Антошка.

—А я,— сказала Лариска,— буду верещати! Коли я верещу, то шибки у вікнах дзвенять!

—А я що робитиму? — ображено спитав Кузька. Він не знав, про кого йдеться, але вже встиг полюбити своїх нових друзів і хотів бути разом з ними у біді і радості.

—А ви з Кивом почіпляєтесь одновусому до ніг. І тоді ми з ним упораємось.

Кив кивнув. Цього разу не підлабузницьки, а просто так — на знак своєї згоди.

—А коли ми стрінемо білу ворону? — несміло спитала Лариска. Вона мало розумілася на воєнних діях і казала про те, чого боялася.— Вона ж відьма!

—Ех, якби ж ти, Кузько, і справді міг її перевернути в жабу. Ну, пригадай закляття!

—Не можу,— похнюпився Кузька.— Я його ніколи не знав. Це хтось мені повинен підказати.

Друзі вийшли на вулицю. Враз їх огорнуло курявою. А коли пилюка сіла, вони побачили, що оточені фіолетовими куртками.

Ті були маленькі, головаті. Білі очі дивилися на дітей бездумно і байдуже. В руках кожного велика рогатка, а в торбинах за поясами гострі камінці.

Обіч кожного стояв триколісний велосипед.

Головний виступив наперед і тонким хрипким голосочком спитав:

—Ви — Оті Самі Троє?

—Вважай, що ми — Оті Самі П’ятеро! — відрубав Антошка.— Ви не вмієте лічити?

—Не вміємо. Нам хвальки і підлабузники не потрібні. Нам потрібні Оті Самі Троє,

—Ну, це ми — оті самі. А вам нащо?

— Ідіть з нами!

— Навіщо?

— Ми вас вкинемо до глибокої чорної ями.

— От тобі й на! А ви спитали, чи ми згодні?

—Ідіть з нами! Так звелів Бевзь П’ятий!

По цих словах всі фіолетові куртки виструнчилися і проспівали:

Чики-Брики!

Хай живе наш Бевзь!

Чики-Брики!

Наш найрозумніший!

Антошка помітив, що Кузька і Кив ледве стрималися, щоб не заспівати разом з ними, — Хто це? — спитав він.

—Бевзики.

—А хто вони такі?

—Вони служать у самого Бевзя П’ятого.

Бевзики скінчили пісню і посідали на велосипеди.

—Ну? — нетерпляче нагадав головний.

—От що,— сказав Антошка.— Підіть і скажіть вашому розумному Бевзю...

—Чики-брики! — хором гримнули бевзики.

—Тю, і справді ненормальні,— здивувався Антошка.— Я кажу: ідіть і скажіть вашому Бевзю П’ятому...

— Чики-брики!— заверещали велосипедисти.

—Чого це вони? — спитав Антошка в Кузьки.

— Це вони вітають Бевзя,— пошепки відповів той— Як тільки почують його ім’я, так і кричать. Нас усіх так учили.

— Одним словом,— голосно сказав Антошка,— нікуди ми з вами не підемо. Отак і скажіть вашим начальникам.

Старший поїхав своїм велосипедом просто на Ан-тошку. Хлопчик схопився за руль і спинив машину. Тоді старший вихопив з-за пояса рогатку. Антошка її вирвав і сховав до своєї кишені.

Бевзики вражено мовчали. Кузька і Кив теж вражено мовчали. І всі підлабузники, що збіглися дивитися, як бевзики поведуть геть полонених, вражено мовчали. Ніхто в Країні Суниць ще не чув і не бачив, щоб бевзики зустріли такий сміливий опір.

—Коли хоч один з твоїх хлопців вистрілить з рогатки, я з тебе зроблю відбивну котлету!

Бевзик не знав, що таке відбивна котлета — з суниць відбивних не смажать,— але зрозумів, що це щось страшне, і дуже злякався. Антошка додав:

—Ніхто й ніколи не вкине нас до чорної ями. Для цього у вашого Бевзя...

—Чики-брики!..

—...руки короткі.

Бевзики повернули велосипеди і так натисли на педалі, що за дві хвилини щезли разом із курявою.

—Вперед! — махнув рукою Антошка.

І всі покрокували на Ябедин. Першим ішов Антошка — його футболка червоніла на сонці. За ним задумливий Дениско в голубій картатій сорочці і Лариска в яскравому жовтому платті. А останніми йшли строкатий Кузька і рожево-голубий Кив.

Підлабузнівськ зостався позаду. Його мешканці заглиблено обмірковували останні незвичайні події.

БЕВЗИКИ АТАКУЮТЬ

Суниці тут росли всюди. Навіть обіч вузької жовтої дороги. Правда, не такі великі й соковиті, як у лісі чи на горбочках, але таки добрі.

Неподалік діти помітили купу обідраних дерев. Таких самих, як у Хвалькові.

—Це вже Ябедин? — спитав Антошка.

—Ні, звичайний собі гай,— відказали суничні хлопчики.

— Оце так гай! Хто ж їх обідрав, ці дерева?

—Бевзики.

—Навіщо?

—За наказом Бевзя П’ятого, нашого...— Кузька змовк.

—Вашого найрозумнішого? — усміхнувся Антошка.

—Так його у нас величають...

—Чим же йому заважають дерева?

—Не знаю...

А Кив пояснив:

—Бевзь П’ятий не любить зелені. Він хоче всі гаї зробити такими самими. І тепер бевзики щороку обдирають який-небудь гай.

—Ну й розумний оцей ваш Бевзь, чики-брики! — засміявся Антошка.

Кузька і Кив теж засміялися, потім злякано перезирнулись, а тоді засміялися ще голосніше.

—Він просто дурний! — закричав Кузька.

—Просто ненормальний! — ще голосніше загорлав Кив.