Таємниця країни суниць (збірка)

—А ви не бажаєте послухати мене? Я, з вашого дозволу, ніби трішечки знаю, куди треба йти... Прошу до моєї господи!

Маленький підлабузник мало не змітав пилюку біля Антощиних ніг своєю рожевою шапочкою і весь час кланявся і кивав, кланявся і кивав.

—А як тебе звуть?

— 3 вашого дозволу, Кив... Прошу ласкаво!

—Пішли,— вирішив Антошка.

Вони опинилися на чистому подвір’ї, і Кив запросив їх до столу під кущ малини. Він приніс суничний бульйон, а на друге виставив на стіл суничне пюре. На третє були цілі суниці.

Кив кивав, друзі обідали. Дениско розглядав подвір’я. Потім він спитав:

—Це твій дім?

—Коли ваша ласка, то цей дім і все наше місто належить нашому Бевзю. Чики-брики.

—П’ятому?

—Авжеж, коли ви дозволите, П’ятому, нашому найрозумнішому.

Потім Кив пояснив, що дороги до самої Синьої гори не знає, але знає точно, що вона йде через місто Ябедин. А там він бував.

Поки діти обідали, на другому краю Підлабуз-нівська з’явився вершник. Він їхав сірим віслюком, і його худюче тіло гойдалося, як лозина, а велика голова крутилася на всі боки. Вершник з-під зелених брів виглядав, чи не кинеться йому назустріч який підлабузник. Довгий, як мотузок, рудий вус був перекинутий через плече.

Його помітили і відразу висипали назустріч. Один тримав віслюка за вуздечку, другий допомагав одновусому злізти на землю, а третій кланявся.

Одновусий розмовляв владно і вимогливо. Поки один з підлабузників бігав додому, щоб принести суниць, двоє інших встигли розповісти, що в місті Оті Самі Троє. І що вони шукають різьблену скриньку.

Одновусий цього й чекав. Адже десять хвилин тому зустрілася йому сорока-білобока.

Він відстебнув від паска флягу і припав до неї. Підлабузники скромно опустили очі.

Потім одновусий скочив на віслюка, вдарив його каблуками і помчав геть із міста.

Недалеко від перехрестя він побачив загін. Чоловічки у фіолетових куртках з великими круглими головами мчали на триколісних велосипедах, здіймаючи густу жовту куряву.

Дядько замахав руками. Загін спинився. Одновусий зліз. На землі він негайно став на голову ї щось прокричав велосипедистам, махнувши ногою в бік Підлабузнівська.

Тоді звівся, і головний велосипедист підсадив його на віслюка.

Загін помчав до Підлабузнівська, а одновусий — у протилежний бік.

На подвір’ї Кива тривала розмова. Антошка казав:

—По-моєму, підлабузників взагалі треба бити.

Кив кивнув:

—Як вам буде завгодно. Ви куди зволите мене бити? — і він з готовністю взявся розстібати свої голубі штанці.

— Зараз же сідай на місце! — крикнула Лариска.

Кив, побачивши, що Антошка не заперечує, слухняно сів. Дениско сказав:

—Я думаю, що бити господарів недобре.

—Я казав: не господарів, а підлабузників.

—Але ж ці підлабузники — наші господарі!

—Це вони не через гостинність, а через своє підлабузництво,— пробурмотів Антошка.

—Так-так-так! — кивнув Кив.— Яка глибока, яка несподівана думка!

Антошка глянув на нього розлючено: Кив уклонився і взявся за штанці.

—Ти й справді хочеш його набити? — здивувався Дениско.

—Ти здурів, Денисе! Хто ж таких б’є?

—Ти сам казав, що їх треба бити.

—Кінчиться тим, що я наб’ю когось іншого.

—Може, мене?

—Може, й тебе.

Дениско образився не на жарт. Він вигукнув:

—У кого слабка голова, той завжди розмахує кулаками!

—Це у мене слабка голова? — Антошка підвівся. Лариска схопила його за руки;

—Хлопчики, любенькі! Ну, це в мене слабка голова, добре? Домовились? І нема чого вам битися. Згодні?

Вони були не згодні. Тоді Лариска полякала:

—Я зараз скажу лічилку-помирилку, і вам доведеться цілуватися.

—Вона вже не дійсна,— буркнув Дениско.

—То вона на вареники не дійсна, а щоб цілуватися — вона завжди дійсна.

Кив кивав просто-таки несамовито.

—Ви такі розумні, такі добрі, такі сильні...— шепотів він і заплющував очі від захвату.

Кузька більше не міг терпіти:

—Це я тут найсильніший, найдобріший і найрозумніший!

Антошка натиснув пальцем йому ніс, як кнопку електричного дзвінка. Кив сказав:

—Який ви дотепний!

—Лариско,— Антошка насупився,— а ти не можеш пригадати якоїсь лічилки проти підлабузництва? Бо йти разом з ним до Ябедина буде просто неможливо.

—Тим паче,— додав Дениско,— що там нас, певно, чекатимуть ябеди.

Лариска сплеснула долонями.

—Як це я не здогадалася! Ой-ой-ой! Я знаю одну таку чудову лічилку. Слухай, Киве:

Ой росло у полі жито,

Добрим дощиком полите.

Жито стигло, достигало,

Колосочками, кивало.

А ти, Киве, не кивай,

А на вулицю тікай!

Кив одразу ж перестав кивати, зірвався з місця і побіг геть. Антошка кинувся за ним. Тільки на вулиці він наздогнав утікача і схопив його за плечі.

—Годі тікати. Підемо назад.

—Пусти! — сердито шарпнувся Кив. Антошка аж засміявся з радості:

—Оце інша розмова. То ти вже не киваєш? Вже не підлабузник?

—Мабуть, ні...

Обнявшись, хлопчики повернулись до друзів. Ще довго говорили діти, і ніхто з них не знав, що загін велосипедистів уже на околиці міста. Старший зіскочив з велосипеда і пішов розпитувати, де зараз Оті Самі Троє.

ПОЗНАЙОМИЛИСЬ!

—Я ось усе думаю, що ж ми робитимемо далі,— мовив Дениско.— У нас же ж немає ніякого плану.

—Будемо йти і йти,— відказав Антошка.— Аж поки не дістанемось Синьої гори. А там побачимо.