Таємниця країни суниць (збірка)

О! — з захватом вигукнув Кузька.— Вона найстрашніша! Вона найогидніша і найжахливіша в світі!

—Хіба ж так можна!..— злякалась Лариска.— Про маму?

—А яка вона мені мама! Вона — мачуха! Ні в кого немає мачухи, а в мене є!

—Неправда,— заперечила дівчинка.— В нашому класі є один хлопчик, так у нього теж мачуха. Вона хороша і дуже його любить. І він її любить.

—А в мене — найстрашніша! — повторив Кузька.— Тільки я її не боюся. А вона мене боїться.

—Чому?

—Бо я її можу перевернути на жабу.

—Бреши більше! — презирливо кинув Антошка.

—Правда! Я все можу!

—Хвалько! А мене ти можеш перевернути на жабу? — Антошка звернув до Кузьки своє гостре підборіддя і хвацько відкинув назад жовту стрішку волосся.

Дениско всміхався собі під носа, а Лариска затримала подих і чекала, що відповість хвалько.

—Тебе не можу,— спокійно відказав Кузька.— А мачуху можу.

—Це ж чому?

—Я до неї потрапив, коли ще був зовсім маленький. І довго-довго жив у неї в норі.

— У норі? А чого це вона живе у норі?

—Бо вона відьма,— повідомив Кузька.— Я ж усе знаю, ви слухайте!.. Щоб відьма не поїла всіх дітей у Країні Суниць, тут здавна є таке чаклунство: кого вона захоче з’їсти, той дістане силу перевернути її на жабу.

— А вона їсть дітей? — жахнулася Лариска.

—Вона б їла, так оте старе чаклунство не дозволяє.

—А тебе хотіла з’їсти?

—Хотіла. Вона мене взяла до себе ще маленьким і сказала, що вона моя мама. Всі так і звикли, що вона мати. А один добрий їжачок мені розказав, що вона зовсім ніяка не мати, а мачуха. Доки я був малий — доти був потрібний. А тоді виріс, їй уже не підходив, і вона захотіла мене з’їсти. Що тоді було!.. Вона вже нагострила зуби, розклала вогонь. І тільки до мене торкнулась, як щось загуде, задвиготить, загримить. Вона впала, почала кігтями дряпати каміння, заголосила... Це збувалося чаклунство. Її почало корчити, бити об підлогу. Вона як закричить: «Іди від мене, Кузько! Не спокутуй мене, йди геть! Я тобі більше не мати!..» Я був пішов, а вона кричить страшним голосом: «Зажди! Я тебе благаю: не перевертай мене на жабу!.. Ну, я махнув рукою та й пішов. Ото й усе.

—А як же ти можеш перевернути її на жабу?

—Для цього є таке закляття. Таке гарне-гарне, віршик такий. Як тільки я його скажу — вона зробиться жабою.

—А ти його знаєш?

—Я все знаю! — гукнув Кузька. А тоді додав: — А закляття не знаю.

Антошка спинився, ліг на спину просто на дорозі і почав дригати ногами. Всі злякалися і кинулися до нього:

—Антошко, що з тобою?

—Я не можу! — через силу вимовив він.— Він уміє перевернути відьму на жабу... Умру од сміху!.. Він усе добре вміє, тільки забув найголовніше!..

Всі теж сміялися, навіть Кузька ніяково всміхався. Він ображатися не вмів.

Лариска торкнула його за рукав, і Кузька враз зробився серйозний і зосереджений.

Кузінько, а навіщо ж ти був потрібен відьмі, коли був маленький?

—Вона на мені сушила своє пір’я.

—Яке пір’я?

—Ну, відьми — вони ж такі. Весь час у щось перевертаються. То в змію, то в кішку, то ще в кого. Так-от, вона на мені сушила своє пір’я після прання. Бо на живому краще сохне. А як я виріс — пір’я вже на мене не налазило.

—Та пір’я ж їй до чого?

—Хіба я не казав? Вона найбільше любить перевертатися на білу ворону.

А ТИ, КИВЕ, НЕ КИВАЙ!

Аж ось і місто Підлабузнівськ — кілька десятків чепурних кругленьких будиночків, складених з дрібних камінців. Дашки рожеві, навколо кожного будиночка голуба огорожа.

—Нічого собі містечко,— відзначив Антошка.

Тут друзі завважили, що з довколишніх гаїв до міста бредуть діти, і кожен несе по три кошики суниць.

—Кузінько, а чому вони збирають відразу по три кошики?

Кузька всміхнувся. Йому сподобалось, що Лариса спитала його, а не кого іншого.

—Вони збирають по одному кошику собі, а по два Бевзю.

—Аж по два? Чому так багато?

—Та ж вони підлабузники!

Діти сміялися. Кузька не зрозумів чому, але й собі засміявся і глянув на Лариску. Вона спитала:

—Кузінько, а що — всі хвальки такі симпатичні, як ти?

—Ні, я найсимпатичніший! — гаряче відказав Кузька.

—А якщо без хвастощів? — нагадав Дениско.

Кузька махнув віями:

—Ну... тоді що ж. У нас багато хороших хлопчиків.

Антошка, який рішуче крокував попереду, вагомо сказав:

—Я так відразу й подумав. Якби вони не були хвальки, вони були б зовсім хороші хлопці.

Діти ступили на єдину вулицю Підлабузнівська. Вже за кілька кроків їх оточили цікаві. Підлабузники були геть схожі на хвальків, лише одягнені в усе рожеве та голубе.

Кузька не втерпів і закричав:

—А це Оті Самі Троє, що прийшли до нас із різьбленою скринькою, а її вкрали! Я перший про

це дізнався!

Лариска ткнула його пальцем у спину. Кузька змовк. Антошка набундючився і поважно сказав:

—Хто з вас знає, як іти до Синьої гори? Показуйте, розповідайте, я слухаю.

Цього було досить, щоб підлабузники одразу почали підлабузнюватись:

—Ми для вас дізнаємось! Ми довідаємося!.. Ми вам розкажемо!.. А ви б не бажали у нас пообідати? А ви не хочете покуштувати наших суничок?

У цьому улесливому гаморі Антошка почув тільки один голос, який промовив щось певне: