Таємниця країни суниць (збірка)

За кілька кроків стояв невеличкий хлопчик у строкатому вбранні. Він дивився дуже зосереджено і через це часто кліпав довгими-довгими віями. На маківці в нього височів кущик чорного волосся.

—Ну то й що? — насторожено спитав Антошка.

— Ну й нічого. Самий-самий перший!

— А хто ти такий?

—Я тут найрозумніший, найсміливіший, найсильніший і найкращий,— швидко відказав хлопчик.— У мене найкраще, найгучніше і найвидатніше ім’я. Мене звуть Кузька.

—Ти хвалько? — здогадався Антошка.

—Звісно, хвалько.

—А оті? — кивнув Дениско на дітей, що збирали суниці.

—І вони хвальки. Тільки хіба ж такі, як я! А ви?

—А ми не хвальки.

Кузька так здивувався, що аж сів. Він знову закліпав довжелезними віями і поторгав себе за кущик на маківці. Поміркувавши, Кузька сказав:

—Кожний розумний, гарний і сильний чоловік мусить бути хвальком. Бо звідки ж люди знатимуть, що він такий хороший?

—Як він і справді такий хороший, то люди це й самі помітять,— сказав Дениско.

—Не може бути!

Лариска посміливішала і підступила до Кузьки дуже близько. Вона придивилася до нього і сказала:

—Які в тебе довгі вії! Кузька негайно відповів:

—Найдовші, найчорніші і найкращі!

—То я ж це сама помітила, ти ж мені про них не казав!

—І справді...— спантеличився Кузька.

А тоді схопився на ноги:

—А хіба ти знаєш, що я можу вилізти на найвище дерево? І що мій дім тут найвищий? — і, не перевівши духу, додав: — А я вас все одно помітив найперший! А я зараз всім про це розкажу!

І він побіг до гомінкого гурту хлопчиків.

Антошка і його друзі пішли слідом. Кузька вже кричав, що він помітив найперший, а всі інші зняли галас, що вони побачили раніше, та тільки не хотіли казати. Кожен хвалько кричав сам, інших не слухав, а на наших друзів взагалі ніхто не звертав уваги.

Хвальки були в строкатому вбранні — у такому яскравому, що аж в очах рябіло.

Лариска потягла Кузьку за рукав:

—Ти нам можеш помогти?

—Можу! Я все можу!

—А ти можеш не кричати?

—Можу...

Один з-поміж хлопчиків кинув камінця і похвалився:

—Ніхто не кине далі, ніж я!

Кузька й собі, забувши про Лариску, схопив камінця і пожбурив. Кидав він слабенько, ще гірше, ніж перший хвалько, але зразу ж здійняв лемент:

— А я далі! Я кидаю далі за всіх!..

Тут всі вони почали кидати камінці і вихвалятися:

—А я торік кинув камінь так далеко, що він долетів звідси аж до міста.

— А я вчора., коли тут нікого не було, кинув камінь на небо і влучив аж он у того жайворонка!

—А я сьогодні рано, коли ви всі ще спали, кинув камінь так далеко, що він ще й досі десь летить!..

Тоді Антошка пірнув у гурт хвальків, підняв камінця і запустив його вгору. Чорна цяточка звилася високо-високо, а тоді ніби завмерла десь у небі і скоро впала аж під далекими чагарниками. Антошка таки вмів кидати камінці!

Хвальки принишкли. Антошка схопив ще одного камінця і кинув уперед. Камінь засвистів у повітрі і впав аж біля мертвого гаю. Там були високі дерева з відпиленими вітами і геть обідраною корою.

—Аж до міста!..— вражено прошепотів Кузька.

Решта спантеличено мовчала.

— До якого міста? — здивувався Антошка.

—До нашого. До міста Хвальків. До найкращого...

— ...найкращого, найвідомішого і найхвалькуватішого,— докінчив Антошка.

—А ти звідки знаєш? — здивувався Кузька. Незнайомі діти вражали його щораз більше,

—Знаю, бо я не хвалько.

Кузька непевно сказав:

—А я позавчора кинув камінець аж до Синьої гори...

—А де Синя гора? — підскочив до нього Дениско.

Хвальки знову зняли галас, показували на обрій, а тоді засперечалися, хто перший відповів чужим дітям.

—Гей, хвальки! — крикнув Антошка.— А хто з вас уміє найпильніше слухати?

—Я! Я!! Я!! — зачулося звідусіль.

—Тоді слухайте всі мовчки!

Хвальки вгамувалися і наставили на Антошку смарагдові, рожеві, чорні й фіалкові очі. Хлопчик розповів, що сталося з ним і його друзями і що їм треба дійти до Синьої гори і знайти там свою скриньку. Антошка розумів, що хвальки непогані діти і не зичать зла нікому. Він тільки не врахував, що, маючи таку ваду, вони можуть нашкодити ненавмисне. Це була серйозна помилка.

Ледве він скінчив, як хвальки загули:

—А я слухав найуважніше!.. А я перший зрозумів!.. А я знаю, як пройти до Синьої гори!.. А я давно вже чув про різьблену скриньку!..

—А я найперший вам кажу, що це Оті Самі Троє, про котрих говорили ще в давніх казках!

—Урра!.. Ми найперші побачили Отих Самих

Трьох!..

І хвальки наввипередки кинулися до свого міста, щоб розповісти всім-всім його мешканцям, що вони були найперші... А розповісти Антошці і його друзям, як іти до Синьої гори, забули.

Отой обідраний гай і був місто Хвальків. Кожне дерево мало велике дупло біля кореня, і в тих дуплах жили хвальки. Всі в Хвалькові враз покинули

свої справи і оточили дітей, що прибігли з узлісся. Там знялася метушня. Хвальки по спиляних сучках здиралися на стовбури своїх «домівок» і звідтіль вихвалялися на все горло. І кожен слухав тільки себе самого.

Весь цей гамір почули й ті, хто на схилах горбів збирав суниці. І тоді покинуті кошики покотилися вниз, розсипаючи ягоди, а збирачі помчали до міста.

Кузька теж було кинувся за своїми, та Лариска спинила його за рукав і нагадала: