Таємниця країни суниць (збірка)

—Лісник! — покликав Антошка. — Лісник, де ти є?! Віддай нам скриньку! Там наш зайчик!

Тиша.

—Лісник!.. Ти ж казав, що любиш дітей!..

Тиша.

—Дядечку! Одновусенький! — надривався Антошка.— Ми ж без скриньки не вернемось додому!.. Ти мене чуєш?

Тиша.

Дениско промовив:

—Він не озветься. Я думаю, що він усе це із вороною влаштував, щоб викрасти скриньку.

Лариска підвелась, і друзі побрели назад, на суничну галявину.

А там сиротливо лежала Антощина червона футболка, повна найкращих, найсмачніших, найчервоніших суниць. І так само сиротливо стояли повна біла чашка і повна мисочка.

Діти стомлено посідали.

—Хто пам’ятає лічилку-поверталку? Ану, Дениску...

Той смикнув себе за вухо, насупився і пробурмотів:

Раз, два, три, чотири, п’ять —

Вийшов зайчик погулять.

Враз мисливець вибігає...

—Там не було про мисливця,— перебив Антошка.

— Не було,— ствердила Лариска.— Там тільки треба було все починати з кінця. Дениско зітхнув і знову забурмотів:

...Прямо в зайчика стріляє,

Враз мисливець вибігає,

Вийшов зайчик погулять...

—Про мисливця не було!—крикнув Антошка.

—А ти не кричи! Не було, не було... Сам тепер згадуй, як там було!

Дениско змовк. Лариска прошепотіла:

Раз, два, три чотири,

Кицьку грамоти навчили...

—Про кицьку не було! І лічилося до п’яти! Ех ви,— Антошка махнув рукою і з’їв суничку.— Не можете...

—А ти можеш?

Антошка подумав і почервонів:

—Ні. І я не можу.

Дениско похмуро сказав:

—Ти нас міг тільки сюди завести. А вивести вже не можеш. Герой!..

—Ніхто не примушував боягузів зі мною ходити! — сказав Антошка: — Нам тільки треба дістати собі назад скриньку — от і все.

—Як ти її дістанеш?

—Вона у лісника. Я тебе питаю: ми можемо знайти живу людину, коли знаємо, хто вона така? Можемо. І нема чого тут нюньки розпускати!

—Ну, знайдеш ти лісника! — запально відказав Дениско.— Я б ще хотів подивитися, як ти у нього відбиратимеш скриньку. Та нехай уже. Уяви, що ти її відібрав. А далі? Без лічилки-поверталки все одно нічого не вийде.

—Згадаємо.

—Якби ви не горлали за вороною співанку-забуванку, то може б і згадали.

—А ти не горлав?

—Я не хотів.

Антошка підхопився від обурення:

—І з таким боягузом і канюкою я дружив три місяці! Хочеш все на мене звернути? Звертай! Ми з Ларискою підемо шукати скриньку і дорогою будемо згадувати лічилку. А ти сиди під деревом, їж суниці і скигли.

—Я такого не казав!

—Ти казав, що скриньку шукати не треба!

—Не казав!

—Лариско, він таке казав?

—Він...— дівчинка не хотіла нікого образити. Вона не любила, коли хтось свариться.— Він... він казав трішечки так, а трішечки не так...

Дениско так смикнув себе за вухо, що аж скривився. Обурено глянув на Лариску:

—Казав, не казав! Справжня людина повинна мати свою думку! Казав, не казав!..

Антошка висипав із футболки суниці, одягнувся і глянув на небо. Швидко поночіло.

Всі мовчали. Всі розуміли, що сьогодні вирушати на пошуки не варт. І всі дуже хотіли їсти.

Залопотіли крила. Діти глянули вгору. На гілку сіла сорока-білобока, з цікавістю подивилася униз і спитала:

—Це у вас була скринька?

—У нас. Ти знаєш, де вона?

—Я знаю все, я знаю все! — похвалилася сорока і смикнула своїм довгим хвостом.— А що ви тепер робитимете?

—Скажи, де наша скринька, тоді ми вирішимо,— обережно відказав Антошка.

Сорока-білобока задерла хвіст, пильно на нього поглянула і прострекотала:

—Вашу скриньку спершу ніс дядько, а як він вийшов із лісу, зверху злетіла біла ворона, взяла скриньку у дзьоб і полетіла геть.

—Куди?

—Далеко-далеко! На той кінець Країни Суниць. Ви її зроду не знайдете! Ага!.. А тепер кажіть, що ви робитимете?

Ніхто не відповів. Сорока ще трохи побазікала, сподіваючись вивідати якусь новину, та й полетіла розчарована.

Діти зніяковіло мовчали. Як і слід було чекати, першою не витримала Лариска.

— Хлопчики,— сказала вона,— давайте помиримось.

Антошка і Дениско з-під лоба переглянулись і промовчали.

—Га, хлопчики? — жалібно повторила Лариска.— Давайте помиримось і будемо вечеряти!

— Суницями? — похмуро спитав Антошка.— Я й так ними ситий.

—Ну все одно! — Лариска пожвавішала.— Ну, давайте!.. Га? Ну, я знаю гарну лічилочку-помирилочку. От послухайте:

Мир-миром,

Пироги, з сиром,

Варенички в маслі,

Ми дружечки красні.

Поцілуймося!

Хлопці глянули один на другого. Їм дуже захотілося поцілуватися, але вони соромились. А Лариска — ні. Вона поцілувала спочатку Дениска, а тоді Антошку. Антошка почервонів і витер щоку рукавом. І пробурмотів:

—Телячі ніжності...

Але враз усім відлягло від серця.

—Що це? — вереснула Лариска.

Вона дивилася на мисочку й чашку. Там було повно гарячих запашних вареників. По них стікало розтоплене масло.

Всі троє ковтали слину.

—А он іще...— сказав Дениско.

Просто на траві лежала купка свіжих пирогів. Дівчинка розломила одного. Він був із сиром.

—Що за оказія? — пробурмотів Дениско. І замість того, щоб смикнути себе за вухо, схопив вареник, відкусив шматочок, і його рот сам собою розплився у щасливу усмішку:

—З м’ясом!

Це була пишна вечеря. Коли було з’їдено всі до одного вареники й пироги, згадали про суниці. Ягоди в цій країні були соковиті й солодкі.

—Мені на животі хоч марші грай,— Антошка ліг на спину.

Дениско теж ліг: