Таємниця країни суниць (збірка)

Діти ще ніколи не бачили білих ворон, тільки чули про них у прислів’ях. Вони здивувалися. Антошка спитав:

—А хіба білі ворони бувають?

—Сядьмо...— припросив дядько і перший сів під деревом.— У Країні Суниць буває все.

Діти посідали навколо нього. Ворона на дядьковому плечі переступала з ноги на ногу і пильно дивилася на дітей червоними очима. Антошці навіть здалося, що вона зараз заговорить.

—Ви хто? — обережно спитав Дениско.

—Лісник. Господар цього лісу. Тут усі звірі і всі рослини мене слухаються і роблять усе, що я накажу.

—Не може бути! — сказав Антошка.

—То що ж я, по-вашому, брехун? — підняв дядько зелені брови.

Діти знітилися. Одновусий кивнув:

—Нічого, я не ображаюсь. Я дуже люблю дітей. У мене своїх немає, і через це я страшенно люблю

чужих дітей. І вас я люблю страшенно. Не вірите?

Лариска вірила, Дениско не вірив, а Антошка вагався — вірити чи не вірити. І через це всі троє промовчали.

—У нас тут дуже багато суниць,— вів далі дядько.— І їх зовсім не треба збирати. Вони збираються самі.

—Та ну? — у Лариски спалахнули очі.

—Кажіть,— кинув недовірливо Антошка.— Ми не такі маленькі, як вам здається. Я вже перейшов до четвертого класу.

Дениско серйозно зауважив:

—Я думаю, нам час додому.

Ворона знову переступила з ноги на ногу і дзьобом торкнула дядька за вухо. Той схопив свого вуса і почав його розгойдувати.

— Як це — додому? — здивувався він.— Хіба я можу відпустити вас без суниць!

—Нічого, ми вже трошки нарвали.

—Нарвали! — дядько сплеснув долонями, а біла ворона раптом засміялася скрипучим, як старі ворота, голосом.

У дітей мороз пробіг поза шкірою. Антошка міцніше притис до себе скриньку і вже розтулив губи, щоб сказати лічилочку-поверталочку. «Раз, два, три, чотири, п’ять — будем знову рахувать...»

Дядько погладив ворону по голові.

—Не бійтеся. Тут ще не такі чудеса бувають. А наша біла ворона — дуже добра жінка. Вона вміє співати і танцювати.

Антошці закортіло довідатись, які ще дива бувають у Країні Суниць.

—Чом у вас тільки один вус? — спитав він.

Дядько погладив отой рудий мотузок, і очі його засвітилися сумом. Він пояснив:

—Другого вуса мені відкусила відьма.

—Тут і відьми бувають? — зойкнула Лариска.

—Була одна. Але ми її вже давно перевиховали. Вона тепер зробилася добра і щодня робить для дітей солодкий суничний мус.

Ворона розтулила дзьоб і промовила приємним жіночим голосом:

—Діточки, коли ви хочете повернутися додому з суницями, проспівайте співаночку, якої я вас навчу. Поки ви співатимете, сунички збиратимуться.

Діти перезирнулися. Біла ворона, помітивши їхнє вагання, злетіла з дядькового плеча і сіла серед галявини. А далі зиркнула на дітей червоними очима — і почала танцювати.

Це був дуже кумедний танок. Ворона стрибала на одній нозі, потім на другій, крутилася, сплескувала крильми, перекидалася через голову, а раз навіть стала на дзьобі і смішно дригала вгорі ногами.

Діти аж покотилися зо сміху.

Підбадьорена ворона ще й заспівала:

Ой іду я лісом, лісом

За ведмедем і за лисом!

Діти зацікавлено оточили ворону. Нараз вона

спинилася:

—Ну як? Чи хочете вивчитися моєї співаночки?

—А суниці самі полізуть у футболку? — перепитав Антошка.

—Пострибають!

Дядько стояв під деревом і всміхався. І все дивився на різьблену скриньку.

—Я згоден! — крикнув Антошка.— Давайте, тітко, свою співаночку!

—Ви наготуйте, куди стрибати суницям,— порадила ворона,— та й до діла. Висипте оте, що назбирали, то все дрібне. До вас стрибатимуть найсмачніші суниці! Найкрра-щі!

Діти так і зробили.

—Я заспіваю, а ви підспівуйте: «Та й я! Та й я!»

Увага! — і біла ворона знову почала танцювати і виспівувати:

Ой іду я лісом, лісом

За ведмедем і за лисом!

Та й я! Та й я!

Діти підспівували «Та й я!», а самі озиралися. Навколо творилися дива: найбільші суниці зривалися з місця і цілими роями, як бджоли, сипалися в чашку і миску і в Антощину футболку.

Стало так весело, що друзі й собі почали пританцьовувати. Навіть Антошка забув, що він уже перейшов до четвертого класу, і, наче первачок, стрибав на одній ніжці і дзвінко-дзвінко кричав: «Та й я!» Навіть розсудливий Дениско перестрибував з ноги на ногу і, сміючись, підспівував: «Та й я! Та й я!» А вже про Лариску нема що й казати!

Йду за вовком і за зайцем

Та втішаюсь гарним танцем!

Та й я! Та й я!

Антошка підстрибав до дядька і протяг йому скриньку:

—Подержіть, будь ласка!

І повернувся до гурту.

А як стану я до танку,

Заведу мерщій співанку.

Та й я! Та й я!

Забуваночку співаю,

Поверталку забуваю!

Та й я! Та й я!

Тут тільки Антошка спам’ятався і аж затулив долонею рота. Та вже було запізно. Ворона злетіла і зареготала голосом скрипучим, як сто старих воріт: «Прррощавайте, діточки!»

Друзі озирнулися. Дядька не було. Тільки з гущавини чулася його швидка хода.

—Скринька!..— скрикнув Антошка.— За мною!

АЛЕ Ж СКРИНЬКУ ТРЕБА ЗНАЙТИ!

Вони бігли лісовою гущавиною, і їм здавалося, що віти самі дають їм дорогу. Бо ані одна не зачепила за обличчя.

Бігли так довго, що врешті геть знесилились. Найбільше Лариска. Тяжко дихаючи, вона впала на траву і розкидала руки.

В лісі тихо. Ніщо ніде ані шерхне.