Таємниця країни суниць (збірка)

—Бо геть нема здоров’я! —скрикнула Вівдя.— Ніякого соку в землі не зосталося, смокчеш корінцями, смокчеш, а воно — сухо та й годі! Я ж так можу всохнути та обернутися з дині на якусь там барабольку!

—Тьотю, тьотю, ми вас не ображали! — закричала картопля Пульхера.— Як мене напала зла напасть та оце точить-гризе моє листячко, що вже скоро й на сонечко нічим буде глянути, так я не кажу, що скоро стану порожня усередині, як ваш, вибачайте, хазяїн Онопрій!

—Усі чули?! — обурилася Вівдя.— Усі?! Оно-прієчку!.. Оце дожився, що тебе вже й бараболя обзиває казна-як!

Тут обізвався старий біб:

—Я скажу за цілий рід! Не будь я біб Гроха, щось і мені свербить потроху.

—Послухайте всі! — заголосили огірочки, гарбузові сини й дочки: — Гудиння наше стало тонке, а бадиллячко прив’яло, хоч і не було ж на наш город суховію. То чом же ми гинемо, чом? Бур’яни заїли, ось чому! Зліше суховію висмоктали землю, гірше повені розхитали корінці!

І в цю мить десь за городом луною прокотився погук — то наближався Умпарара Чамчамчам. Вівдя мовила:

—Онопрієчку, нехай усі будуть тихо, бо як почують люди в машині та під’їдуть, то овочі порвуть зеленими, стебельця поламають — та й буде нам кінець.

—Байдуже...— ледве видихнув Онопрій. Він утомився від обходин, обважнів та ще й засмутився украй.— Байдуже, вони ниньки не перші.

—А хіба що?

—Та ти, стара, либонь, не чула? Ниньки рано їхали. Сіра така машина, смердючого газу напустила,— будяк їй у вихлоп! — деренчлива, як старий деркач. А в машині хлопчик вертлявий, як он гудиння у наших огірочків,— проїхали та й нема...

—Це правда,— сказав огірочок Єпіфан.— Я запам’ятав, бо мене тоді якраз бур’яном притисло.

—Так-так, овочі добрі,— кволо зітхнула Пульхера.— І я помітила ту машину: якраз засвербіло під листячком.

—І я бачила...— мовила квасоля.— Мені саме подих перехопило, бо соку у корінні не стало.

—То це що ж: усі наші нещастя в одну мить почалися? — здивувався старий біб Гроха.

І враз усі овочі загомоніли:

—Не було, не було — коли на тобі! І бур’ян, і будяк, і колорадський жук!..

—Шмяк, Чвирк і Крек, коли ваша ласка! — жваво озвалися колорадські бандити з-під картопляних листочків.— Ми й є справжні друзі усього зеленого!

Тим часом із веселою пісенькою Умпарара Чамчамчам і весь його екіпаж швиденько їхали через ліс, а кицька Пріся і собачка Джулька впевнено вказували дорогу, бо добре чули запах утікачів. Аж тут Умпарара загальмував, спинився під деревами і сказав:

—Де ж дорога?

Джулька підбіг, винувато подивився в Умпарарині фари і опустив мордочку ще нижче до землі.

Пріся удала, ніби нічого не сталося — підняла хвіст і, легко ним коливаючи, зіскочила на траву, джулька сказав:

— їхнього запаху більше немає. Саме болото, смердить тванню та й усе.

І тут просто звідти прилетіли Фока і Родивон Сильвестрови.

Вони були вкрай схвильовані і на два голоси відтворили кожне слово, мовлене на тому жахному збіговиську край болота.

Усі були вражені розповіддю шпаків. Так от навіщо вкрали Час!

—А де дорога? — вигукнув Ходючок.— Ви ж бачили згори дорогу?!

—Дороги немає,— відказали Фока і Родивон.

І раптом озвався спокійний-спокійний Феофеофанчик:

—Не журіться. Тепер я відшукуватиму дорогу з-посеред живого листя і травички.

—Чули? Це ж надзвичайно! — вигукнула Сміхота.

—Та й справді,— сказав Ходючок.— Де пронесено Час, там рослини не заскніли, от як і ми.

Так вони і поїхали, придивляючись до листячка й трави. Але погода стояла тиха і ясна, повітря зовсім не ворушилося, тому угадувати дорогу стало все важче. Та ось Феофеофанчик сказав:

—Попереду бачу живий город. Будь ласка, спинися на хвилинку, треба розпитатися.

Так Умпарара Чамчамчам і його екіпаж опинилися біля городу гарбуза Онопрія і дині Вівді. Феофеофанчик вистромився з машини і, стелячись низько над самими грядками, запитав овочів, чи не бачили сіру машину. Але овочі мовчали. Тоді Феофеофанчик попрохав знову:

—Озовіться, братики й сестрички! Ми женемося за сіренькою машиною Фрусем і за хуліганом

Маєшем, а якщо не доженемо, то вони нароблять у світі багато шкоди.

Витончений слух Феофеофанчика вловив, як диня Вівдя прошепотіла до гарбуза Онопрія:

—Не кажи... Не кажи.. Твоя хата скраю.

Онопрій же рішуче й голосно мовив:

—Були, були! І бензином смерділо, і хуліган у вікно виглядав. Отак і поїхали — попід тими вербами, а тоді вздовж он тих очеретів...

Тільки-но Феофеофанчик зібрався подякувати розважливому Онопрію, як не витримала, заголосила тітка Пульхера:

—Людоньки мої добрі, та мої хороші собачечки, та мої гарненькі киценьки, та мої найкращі шпачечки! Хоч ви мені поможіть, бо ж гину, гину серед білого дня при всьому овочевому народі, гину лютою смертю, бо скоро знавіснілі все листя об’їдять!

І тоді загомонів, захвилювався весь город, скаржачись на свою біду. Ходючок закричав:

—Тепер усі бачать, навіщо Бруднерському і всім отим злодіякам Час! За роботу — хто і як може!